Розділ 57

Гарячі струмені води вдарили по плечах, змиваючи залишки нічного піску, липкого поту і запаху бару. Я заплющила очі, до болю стиснувши кулаки, сподіваючись, що вода змиє і цей хаос у голові.

Не змила. Думки ставали тільки гучнішими.

Вода стікала по животу, зачіпаючи металевий пірсинг, і я мимоволі завмерла, згадавши, як ще пів години тому його пальці торкалися того самого місця. Його голос, низький і хрипкий від сну. Його подих на моїй шкірі. Тепер, коли Вероніки на віллі не було, все раптом стало набагато складніше.

Зникла остання причина нагадувати собі, що це неможливо. Залишилися тільки я, він, Стас і одна дуже незручна проблема.

Я зовсім не пам'ятала, чим закінчилася наша ніч, а  він, схоже, чудово пам'ятав.

Я вибрала найбезпечніший одяг із можливих. Довга лляна спідниця до самих кісточок здавалася надійною.

Зверху — легка, вільна кофта, яка повністю ховала фігуру. Вогке після душу волосся я просто залишила розпущеним. У дзеркалі на мене дивилася якась залякана балійська хіпі, але зараз мені було байдуже. Головне — надійно сховатися від його погляду.

​Коли я спустилася вниз, у вітальні панувала ідеальна чистота. Дві незнайомі жінки в уніформі саме закінчували прибирання — від розбитого скла не залишилося й сліду. На терасі вже чекав сніданок.

​Андрій сидів за столом і пив каву. Чорну, густу й темну, як смола. Я була впевнена, що вона неймовірно гірка — така ж, як і його характер.

​Він зробив ковток, і крапля темного напою залишилася на його нижній губі. Він не став витирати її серветкою. Замість цього повільно, не відриваючи від мене погляду, злизав її.

​«Що це таке? — панічно й обурено подумала я, відчуваючи, як від цього простого жесту в мене перехоплює подих. — Він що... знову грається зі мною?»

​Не витримавши напруги, я різко перевела погляд углиб вітальні. На дивані сиділа Даніка. Разом зі Стасом вони азартно грали в якусь комп'ютерну гру на приставці, голосно сміючись і коментуючи процес.

​Нічна няня. ​Але чому вона залишилася на день?

​— Це няня Даніка, — спокійно промовив Андрій, ставлячи чашку на стіл. — Сідай снідати, Злато.

​Я зупинилася на півдорозі.

​— Якщо Даніка — няня, то хто тоді я? — перевела на нього прямий, відверто напружений погляд.

​Він витримав коротку паузу. Його очі ковзнули по моєму безглуздому довгому вбранню, і куточок губ ледь помітно сіпнувся.

​— А ти... відпочиваєш. Сніданок чекає.

​Я на дерев'яних ногах підійшла до столу, сіла на краєчок стільця і почала нервово, до побіління кісточок, м'яти в руках лляну серветку. Мозок гарячково намагався зрозуміти нові правила гри.

​— Сьогодні ми йдемо на яхті. Стас просив, — додав він буденним тоном, дивлячись кудись у бік океану.

​— Добре... — глухо видавила я.

​Я нервувала все більше. Руки зрадливо тремтіли. Я почувалася повністю дезорієнтованою, а питання про те, що саме відбулося між нами вночі, кричало в моїй голові так голосно, що здавалося, він ось-ось його почує.

​Андрій підвівся зі свого місця. Але замість того, щоб піти до вітальні, повільно обійшов стіл і наблизився до мене з-за спини.

​Він схилився настільки низько, що я відчула на своїй шиї його гаряче дихання, змішане з ароматом тієї самої гіркої кави. Моє тіло миттєво, зрадливо напружилося.

​— Я знаю, про що ти думаєш, — його голос знизився до тихого шепоту. — Нічого не було.

​Я судомно втягнула повітря, не знаючи, відчувати мені полегшення чи розчарування.

​Але наступна його фраза вибила з мене останні залишки кисню:

​— Якби було, ти б запам'ятала. Обіцяю.

​Він плавно випростався і, не додавши більше жодного слова, спокійно рушив до вітальні, до Стаса і Даніки.

​А я залишилася сидіти зі зібганою серветкою в руках, палаючим обличчям і серцем, яке щойно вирішило вистрибнути з грудей.