Розділ 56

Ми вилетіли на сходи. У вітальні панував справжній хаос. Усюди на мармуровій підлозі блищали гострі уламки скла від розкішної декоративної вітрини. Посеред цього апокаліпсису стояла бліда, як крейда, нічна няня Даніела і з жахом притискала руки до щік.

​Поруч із нею стояв Стас. Живий, неушкоджений і з футбольним м'ячем під пахвою.

​— Ми грали з Даніелою у футбол... і м'яч попав у вітрину. Вибач, тату, — винувато, але без особливого страху в голосі промовив малий.

​Я швидко просканувала його поглядом — цілий, подряпин немає, кров не йде. Можна видихнути.

​Але моє серце продовжувало битися десь у районі горла. Я завмерла на сходинці, не в змозі відірвати погляду від масивних дверей головної спальні. Будь-якої секунди вони мали відчинитися. Звідти мала вилетіти розлючена Вероніка, готова спопелити все на своєму шляху.

​Секунда. Дві. Три.

​Двері залишалися зачиненими. 

​Андрій, який уже зробив крок, щоб спуститися до сина, раптом зупинився. Він обернувся і безпомилково простежив за моїм напруженим поглядом, спрямованим на двері її кімнати.

​Його обличчя миттєво закрилося, знову перетворившись на ту саму непроникну маску. Але в сірих очах майнуло щось дуже важке, темне і безапеляційне.

​— Вона поїхала вночі, — рівним, абсолютно спокійним голосом сказав він.

​Він не додав більше жодного слова. Ні куди. Ні чому. Ні чи повернеться вона взагалі. Це прозвучало як факт, який не підлягає обговоренню.

​Андрій відвернувся і спокійно рушив сходами вниз, туди, де перелякана Даніела вже намагалася зібрати уламки скла, а Стас чекав на батьківський вердикт.

​А я просто залишилася стояти на сходах. Босоніж, із розкуйовдженим волоссям і абсолютним хаосом у голові.

Я ледь дійшла до своєї кімнати. Щільно зачинивши за собою двері, я притулилася до них спиною і повільно, судомно видихнула. Ноги все ще зрадливо тремтіли.

Треба було негайно позбутися доказів. Я стягнула з себе шкіряну спідницю — ту саму, яка ще вчора здавалася моєю бронею, а сьогодні перетворилася на жорстку від солоної води та піску ганчірку. Вона полетіла прямо в кошик для сміття. Туди їй і дорога. Зіпсована річ, як і залишки мого самоконтролю.

Вероніки немає.

Ця думка пульсувала в скронях у такт головному болю. Вона поїхала вночі. Що це взагалі означає? Скасоване весілля? Чергова театральна пауза чи остаточний розрив? Він не пояснив. Жодного слова, жодної емоції на обличчі — лише сухий, як постріл, факт.

Я підійшла до дзеркала. Звідти на мене дивилася дівчина з розкуйовдженим волоссям, розмазаною тушшю і абсолютно шаленим поглядом.

Мило? Серйозно?

Після такого похмілля я виглядала так, ніби мене вночі пережував кракен, виплюнув у океан, а потім ще й прибило до берега після кораблетрощі.

Але турбувал мене зовсім інше Скільки разів ми вже були готові переступити цю межу?

Ох, як же моє тіло реагувало на нього...

Навіть зараз, від однієї згадки про його гарячу долоню на моєму стегні, шкіра миттєво вкрилася мурашками, а внизу живота знову солодко й небезпечно потягнуло.

Але найстрашнішим було інше: я ні біса не пам'ятала.

Бар. Гучна музика. Мої дикі танці з Анікою на імпровізованій сцені.

А далі?

Далі — лише розмиті, уривчасті спалахи, від яких кидало в жар. Темрява океану. Його важкий погляд. Смак віскі на його губах. Відчуття польоту, коли він ніс мене на руках...

Голова розколювалася, а тіло нило так, ніби я всю ніч розвантажувала вагони.

Або...

Я закусила губу, відчуваючи, як паніка холодними пальцями стискає горло.

Хм... А в нас щось було вночі чи ні? Як ми взагалі опинилися в одному ліжку?

Чому його сорочка була розстебнута мало не до пояса?

На тумбочці коротко завібрував екран телефону.

«Як ти?» — світилося повідомлення від Кріса. Мабуть, він усе ще намагався перетравити мій учорашній епічний забіг у темряву в супроводі розлюченого мільярдера.

«В порядку...» — швидко віддрукували мої пальці.

Найбільша брехня цього ранку.

Я кинула телефон на ліжко і рушила до ванної.