Розділ 54

Я просто схилила голову йому на плече, ховаючись від усього світу. Мій ніс уткнувся в комір його сорочки, і я на повні груди вдихнула його запах — суміш нічної прохолоди, гіркого віскі та чогось такого темного й магнетичного, від чого остаточно паморочилося в голові.

Моя рука, що обвивала його шию, ніби зажила власним життям. Пальці повільно ковзнули вище, торкаючись його потилиці. Я зарилася в його густе, злегка вологе від нічного повітря волосся, ніжно перебираючи темні пасма.

Боже, як же давно я насправді хотіла це зробити.

Просто торкнутися його без жодних виправдань. Без іронії. Без масок.

— Злато... — він різко видихнув моє ім'я.

Його крок на мить збився, а м'язи спини й шиї під моїми руками напружилися до межі, ніби він стримував себе з останніх сил.

— Мм... — ледь чутно озвалася я, трохи схиливши голову.

Мої губи опинилися зовсім близько до його шиї, майже торкаючись гарячої шкіри, під якою шалено бився пульс. Від цієї близькості по тілу повільно розливався важкий, солодкий жар.

Я відчувала кожен його рух, поки він ніс мене. Моя шкіряна мініспідниця задерлася надто високо, і його великі гарячі руки, які міцно підтримували мене під стегна, обпікали голу шкіру навіть крізь алкогольний туман.

Я заплющила очі й притиснулася до нього ще сильніше.

Шум океану віддалявся.

Світ віддалявся теж.

Залишалися лише його руки, його серце під моєю щокою і дивне, небезпечне відчуття, що вперше за дуже довгий час мені не хочеться нікуди тікати.

Він ніс мене так легко, ніби я була пушинкою. Кожен його крок відлунював у моїх грудях важким, гарячим ритмом. Я вже майже не розуміла, де закінчується океанський шум і починається стукіт мого серця.

Коли двері моєї спальні тихо зачинилися за нами, у кімнаті залишилася тільки м'яка напівтемрява і важке, напружене мовчання. Андрій зупинився біля ліжка, але я не збиралася його відпускати.

— Не йди... — прошепотіла я йому прямо в шию, голос хрипкий і сонний.

Мої руки лише сильніше обвили його шию. Я сховала обличчя біля його плеча і заплющила очі, вдихаючи знайомий запах — нічна прохолода, гірке віскі і щось невловимо його власне, від чого досі паморочилося в голові.

— Злато... — його голос прозвучав низько і втомлено.

Я не знала, що він хотів сказати. Та й не хотіла знати. Уперше за дуже довгий час мені не хотілося нічого пояснювати, аналізувати чи жартувати. Не хотілося думати про Вероніку, про Київ, про борги Захара чи про те, як усе це закінчиться завтра.

Хотілося просто залишитися тут.

У його руках.

Хоча б ще на кілька хвилин.

— Будь ласка... — ледве чутно прошепотіла я. — Просто не йди.

Він нічого не відповів.

Лише притиснув мене до себе трохи сильніше.

Я відчула, як його підборіддя ледь торкнулося мого волосся. Як завмерли його руки. Як рівно й глухо б'ється його серце під тонкою тканиною сорочки.

У голові все повільно змішувалося в один сонний туман. Шум океану. Смак солі на губах. Його погляд. Його голос. Його руки.

Останнє, що я запам'ятала, — як він обережно притиснувся щокою до мого волосся, ніби на мить дозволив собі забути про весь інший світ.

А потім мій організм просто вимкнувся.

Свідомість згасла, як перегоріла лампочка.

Я заснула просто в його руках — мокра від моря, виснажена після найдивнішого дня у своєму житті і до біса закохана в чоловіка, якого не мала права хотіти так сильно.

Ранок почався не з кави. Ранок почався з відчуття, ніби мене переїхав асфальтоукладальник, а потім те, що від мене залишилося, щедро посипали балійським піском.