Розділ 53

Я добігла до самої кромки води, туди, де хвилі з шипінням розбивалися об берег, охоплюючи мої босі ноги крижаною піною. Різко зупинилася і розвернулася.

Андрій завмер за кілька кроків від мене. Його біла сорочка світилася в темряві, але обличчя залишалося в тіні, і від цього він здавався ще більш недосяжним і небезпечним.

— Чого ти прийшов узагалі? — випалила я.

Алкоголь і адреналін змішалися в крові, перетворюючись на сліпучу, відчайдушну злість.

— Розваг мало? Там же Вероніка... чекає на ваші «дорослі розмови». Чого тобі від мене треба?

Не чекаючи відповіді, я різко відвернулася і рушила вздовж пляжу, вперто притискаючи до себе келих. Пісок забивався між пальцями, солоний вітер бив в обличчя, а я злилася. На нього, на себе, на цей чортів Балі і на те, що його губи досі горіли на моїх.

І тут моя нога зачепилася за щось тверде.

Я ледь не полетіла носом у пісок, але в останню мить дивом втримала рівновагу, розхлюпавши залишки коктейлю на руку.

— Чорт... — пробурмотіла я і присіла. Точніше, плюхнулася навпочіпки, наскільки мені дозволяли коротка спідниця та відсутність координації.

Вільною рукою я почала розгрібати мокрий пісок, намагаючись знайти те, через що ледь не розбила голову. За мить мої пальці намацали щось велике і гладке.

Я витягла з піску здоровенну мушлю.

Вона була важка, холодна й майже ідеальної форми.

Я важко підвелася, хитаючись, і подивилася на Андрія. Він уже стояв зовсім близько і мовчки спостерігав за моїм безглуздим заняттям. Його обличчя було напруженим.

— Кажуть, вони виконують бажання, — мій голос раптом здригнувся, втративши всю ту зухвалість, з якою я втекла від бару.

Я простягнула мушлю йому на долоні, дивлячись прямо в його потемнілі очі.

— Що б ти загадав, Андрію?

Він навіть не подивився на мушлю.

Він дивився тільки на мене.

— Злато, ходімо на віллу, — тихо, але дуже твердо сказав він.

У його голосі не було ні злості, ні наказу. Лише втома.

— Вже надто пізно.

— Я не хочу... — сумно прошепотіла я, повільно опускаючи руку.

Я справді не хотіла.

Не хотіла повертатися на віллу, де на мене чекала реальність у вигляді його нареченої.

Не хотіла повертатися в Київ, де на мене чекали борги брата, колектор Борюсік і порожня квартира.

У ту мить я хотіла лише одного — залишитися тут, на цьому дикому пляжі, щоб більше ні про що не думати.

Я піднесла келих до губ і зробила останній ковток.

Келих нарешті спорожнів.

Здається, я теж.

Він повільно забрав з моїх пальців порожній келих і кинув його на пісок поруч із моїми босоніжками. Але мушлю не взяв. Замість цього його гаряча долоня лягла мені на плече, намагаючись підняти, але я затялася. Ноги остаточно перетворилися на желе, і я просто безсило опустилася прямо на мокрий пісок, підібгавши під себе коліна. Шкіряна спідниця миттєво зіпсувалася від солоної води, але мені було байдуже.

— Я буду сидіти тут, — вперто заявила я, втупившись в одну точку десь на горизонті, де чорне небо зливалося з таким самим чорним океаном. — Поки мене не затягнуть русалки. Або краби. Ну, чи восьминоги... Хто тут у вас відповідає за депортацію нянь-невдах?

Андрій зітхнув. Я почула шурхіт піску — він присів поруч навпочіпки. Навіть так, сидячи на березі нічного океану, босий і з розстебнутим коміром, він примудрявся зберігати свій лякаючий авторитет. Наша близькість знову стала надто відчутною. Гучний натовп у барі залишився десь далеко позаду, а тут були лише ми, шум хвиль і той самий підтекст, який не давав дихати.

Він нарешті простягнув руку і взяв мушлю з моєї долоні. Його пальці на секунду мазнули по моїй шкірі, залишаючи по собі електричний розряд. Він довго крутив її в руках, розглядаючи витіюваті візерунки в слабкому світлі місяця.

Я думала, він знову промовчить.

Але він відповів.

​— Я б загадав, щоб ти ніколи не з’являлася в моєму житті, Злато, — тихо сказав АндрІЙ

Його голос прозвучав настільки глухо і з такою кількістю прихованого болю, що я нарешті відірвала погляд від горизонту і подивилася на нього.

Він дивився прямо на мене. У його очах не було холоду. Там була та сама темна буря, яка лякала мене до нестями.

— Бо відтоді, як ти з'явилася, — продовжив він, ледь помітно нахиляючись ближче, так що його дихання торкнулося моєї шкіри, — я вперше в житті не контролюю абсолютно нічого. Ні свій бізнес. Ні свою сім'ю. Ні себе.

Ось воно, Злато, — промайнуло в моїй п'яній голові, яка вмить стала кришталево тверезою від його слів. — Ти хотіла правди? Отримуй. Ти не просто халепа. Ти його особистий руйнівний шторм.

Я хотіла щось сказати, повернути свій іронічний щит, пожартувати про те, що моя присутність у його житті — це безкоштовний бонус до контракту, але слова застрягли в горлі.

Його рука повільно піднялася і торкнулася мого обличчя, обережно заправляючи мокре від бризок пасмо волосся за вухо.

Пальці затрималися на моїй щоці.

І цей дотик був настільки ніжним, що я мимоволі затамувала подих.

— Я піду... — прошепотіла я.

Мій голос звучав так жалюгідно і тихо, що здавався зовсім чужим. Я не впізнавала саму себе. Де поділася та броня з іронії та сарказму?

— Я не хотіла руйнувати твоє життя... Вибач.

Я спробувала підвестися, спираючись тремтячими руками на мокрий пісок, але тіло не слухалося. Одна гаряча крапля зірвалася з вій і покотилася по щоці, залишаючи за собою обпікаючу доріжку. За нею — друга.

«Біль, — майнула в голові відсторонена думка. — Це не я... Я не плачу перед чоловіками на нічних пляжах. Я сильна. Я завжди сміюся в обличчя проблемам. Але правда в тому, що я дійсно все руйную. Життя Захара, своє власне, а тепер і його».

— Піду... — повторила я, відвертаючись, намагаючись сховати обличчя, щоб він не бачив цих дурних, безпорадних сліз.

— Злато...