Розділ 47

Ми відсахнулися одне від одного, важко хапаючи повітря, яке біля водоспаду було просякнуте вологою та прохолодою. Вода з гуркотом падала вниз, створюючи завісу, яка відрізала нас від усього світу. Мене все ще трусило від адреналіну та шоку: ще хвилину тому темні води басейну під водоспадом намагалися мене забрати, а Андрій, кинувшись слідом, витягнув мене на слизьке каміння.

Він досі тримав мене. Його мокрі, гарячі руки стискали мої плечі з такою силою, ніби він боявся, що я знову вислизну.

— Злато… — його голос прозвучав хрипко, ледь пробиваючись крізь шум води.

Я підняла на нього очі — і від цього погляду в мене знову стали ватяними ноги.

Ще секунду тому його губи були на моїх — гарячі, наполегливі, майже відчайдушні. І тепер між нами все одно залишалося це. Важке. Небезпечне. Занадто справжнє.

— Не треба, — прошепотіла я, ледь ворушачи губами. Мої пальці все ще судомно стискали його мокру сорочку. — Будь ласка, Андрію… зупинись.

Ми стояли надто близько — на межі, яку не мали права переходити.

— Тату! Злато!

Дитячий крик Стаса прорізав шум водоспаду.

Ми різко обернулися. Стас стояв на кам’янистому виступі поруч із Крісом і туристичною групою. Його маленьке обличчя було білим від переляку, а очі — величезними й блискучими від сліз.

Кріс міцно тримав малого за плечі, не даючи підбігти ближче до слизького краю. Він теж був блідий і дивився на нас із сумішшю полегшення та гострого, майже болісного розуміння того, що щойно між нами сталося.

— Ви… ви живі? — вигукнув Кріс, перестрибуючи через каміння.

Туристична група завмерла в кількох метрах від нас. Люди перешіптувалися, діставали телефони, намагаючись зафіксувати «драматичне врятування».

Андрій різко розімкнув руки, ніби його вдарило струмом. Відступив на крок, миттєво повертаючи свою звичну крижану стіну. Його погляд знову став холодним і відстороненим, хоча важке, нерівне дихання видавало його з головою.

Я відчула, як холод водоспаду остаточно просякнув мене до кісток.

Усе скінчилося.

Ну звісно. Щойно з’явилися люди — і ось він знову пан Сікорський.

Ця мить близькості — ця катастрофа — залишилася лише між нами, поки навколо вже збиралися люди.

Зі стежки вже лунали голоси — решта нашої туристичної групи спускалася до нас, перестрибуючи через слизьке каміння. Хтось вигукував щось про «небезпечне купання», хтось уже діставав телефон, щоб зняти «ефектний кадр».

Андрій різко відсторонився від мене, ніби між нами нічого й не було. Ніби щойно його губи не були на моїх, ніби мої пальці не впивалися в його мокру сорочку.

Кріс добіг одним із останніх, важко дихаючи. Обличчя в нього було біле, як стіна.

— Злато… Боже, я думав, ти пішла на дно! — він нервово провів долонею по мокрому волоссю. — Пробач мені. Я не встежив. Це моя провина…

— Крісе, припини, — я намагалася говорити впевнено, хоча голос досі зрадницьки тремтів. — Все добре. Я жива.

Він кивнув, але погляд у нього залишався таким винуватим, що мені стало ніяково. Особливо коли я відчула, як Андрій, що стояв поруч, напружився ще сильніше.

— Ти прийдеш сьогодні на вечірку? — тихо запитав Кріс, нахиляючись ближче. — Буде добре. Без пафосу. Тобі точно треба трохи розслабитися.

Я на мить завагалася. Відчувала, як Андрій буквально свердлить мене поглядом.

— Так, — відповіла я, не дивлячись у бік Сікорського. — Буду.

Кріс усміхнувся, хоча усмішка вийшла трохи втомленою.

Ми ще кілька хвилин вдавали, що все нормально. Що нічого особливого не сталося. А насправді я стояла мокра до нитки, з розпухлими від поцілунку губами й відчуттям, ніби щойно вистрибнула з американських гірок без страховки.

Нарешті ми рушили назад до машини. Стас уже сидів на задньому сидінні — тихий, наляканий і незвично мовчазний.

Коли я сіла поруч із ним, то одразу відчула на собі важкий погляд Андрія.

Він мовчки сів за кермо. Обличчя знову стало непроникною маскою. Ще десять хвилин тому він цілував мене так, ніби завтра не настане, а тепер між нами знову виросла прірва. Холодна, глибока і вже така знайома.

Я відвернулася до вікна, дивлячись, як сутінки повільно заповнюють джунглі. У грудях було одночасно порожньо й надто тісно.

Ідеально, Злато. Просто ідеально. Поцілувалася з батьком дитини, за якою доглядаєш, мало не втопилася і тепер ще їдеш на вечірку з іншим чоловіком.

Цей день офіційно перейшов у категорію «легендарних халеп».

Андрій стиснув щелепи так сильно, що я почула ледь чутний скрип. Машина влетіла в поворот, і я мимоволі вчепилася в край сидіння, щоб не вилетіти в двері.

— Дякую, — тихо сказала я, дивлячись на власні пальці, що тремтіли під пледом.

Андрій на мить завмер. Його погляд знову ковзнув по мені — швидкий, важкий, переповнений якимось незрозумілим роздратуванням.

— За що? — кинув він коротко, ледь не виплюнувши це слово.

— За те, що врятували. Звичайно. Чи ви чекаєте, що я зроблю реверанс у цьому мокрому пледі?

Він нарешті подивився на мене прямо. Жодної іронії в його очах не було.

— Ти жартуєш? — спитав він, і голос звучав на диво спокійно, навіть занадто спокійно для людини, яка щойно витягла когось із того світу.

— О, вибачте, — я підняла брови, намагаючись втримати обличчя, хоча всередині все тремтіло. — Я маю сказати «будь ласка»? Чи «дякую, пане рятівнику, за те, що витягли мою безглузду тушку з водоспаду»? Як правильно висловлювати подяку? Є якийсь прайс-лист?

Андрій відвернувся до дороги, але я встигла помітити, як здригнулися кутики його губ.

Він був злий.

Неймовірно, по-справжньому злий.

Чому?

Здається, його ліве око трішки... Нервовий тік...

Цікаво, якого кракена він зараз випустив у себе всередині?

Я ж ніби зробила все «правильно» — ледь не померла, вижила, подякувала...

Що ще потрібно цьому чоловікові?

Мабуть, я мала втопитися з більшою грацією і естетикою.

Я відвернулася до вікна, щоб він не бачив, як я кусаю щоку зсередини, намагаючись не розсміятися.