Розділ 46

Свідомість повільно гасла. Краї зору затягувала темрява. Я перестала борсатися, просто дозволяючи цій тихій, прекрасній смерті забрати мене на дно.

Очі майже заплющилися.

Але в останню, критичну частку секунди, коли світло наді мною вже перетворилося на тьмяну розмиту пляму, щось різко розітнуло воду поруч зі мною.

Сильні, гарячі навіть крізь крижану воду руки залізною хваткою обхопили мене за талію. Мене рвонули вгору з такою люттю, що здавалося — ребра зараз тріснуть.

Крізь туман, що вже повністю заполонив свідомість, я впізнала цей хват. Цей запах. Цей відчайдушний, злий, майже божевільний відчай.

Андрій.

Мозок, який уже стояв однією ногою по той бік, встиг видати лише одну останню, абсолютно тиху й страшну думку:

«Ну божевільний… Кохаю…»

А потім світло над головою остаточно згасло, і мене затягнуло в густу, непроглядну темряву.

Темрява розірвалася різким, нестерпним болем у грудях.

Хтось жорстко, майже люто тиснув на мої ребра.

— Дихай! Злато, благаю тебе… дихай!

Голос був його, але я не впізнавала його. Зірваний, хрипкий, сповнений такого первісного, тваринного жаху, якого я ніколи не чула від завжди холодного й контрольованого Андрія Сікорського.

Потім до моїх губ притиснулися гарячі губи. Сильним, відчайдушним поштовхом він удихнув повітря в мої змертвілі легені. Раз. Два. Ще один різкий тиск на груди.

Моє тіло судомно здригнулося. Глибинний інстинкт спрацював, і я різко перевернулася на бік, захлинаючись, кашляючи й вириваючи з себе воду. Кожен вдих був схожий на ковтання битого скла, легені палали, але я дихала. Жадібно, болісно, жива.

Я ледве розплющила очі, які пекли.

Переді мною на колінах стояв Андрій.

Він був повністю мокрий. З темного волосся безперервно стікали важкі краплі, падаючи мені на обличчя. Біла сорочка обліпила тіло, кілька ґудзиків було вирвано з м’ясом — мабуть, він зривав їх на ходу, кидаючись за мною.

Але найстрашніше було його обличчя.

— Злато… — видихнув він, і голос зламався.

Він не став чекати. Різко притягнув мене до себе, ховаючи в обіймах з такою силою, ніби хотів втиснути в свою грудну клітку. Його великі руки тремтіли. Сильно. Це тремтіння проходило крізь мене, наче струм. Він притискав мене до мокрих грудей з відчайдушною, майже божевільною люттю — так, ніби вода могла в будь-який момент вирвати мене назад.

Я підняла слабкі, ватні руки й судорожно вчепилася пальцями в його мокру сорочку, до білості кісточок. Зарилася обличчям у його шию, жадібно вдихаючи його запах — крижану воду, тепло шкіри й терпкий кедр.

І саме тоді мене накрило.

Шок ударив, як розряд.

Справжнє, крижане усвідомлення того, що щойно сталося.

Я могла загинути.

По-справжньому. Назавжди. Залишитися на дні цього красивого балійського озера.

Тіло звело судомою. Дихання перехопило. З грудей вирвався хрипкий, жалюгідний схлип. Істерика накрила мене гарячою хвилею. Я затремтіла в його руках, задихаючись від паніки, сльози полилися гарячим потоком, і я вже нічого не могла з собою зробити.

— Тш-ш-ш… — Андрій миттєво відчув, як мене ламає. Він пригорнув мене ще сильніше, ховаючи від усього світу. — Тихо, тихо, моя хороша…

Його гаряча долоня лягла мені на потилицю й почала повільно, заспокійливо гладити мокре волосся, спускаючись по спині. Знову і знову. Ніжно. Ритмічно. Надійно.

— Все добре, чуєш? — гаряче шепотів він мені просто у скроню. — Я тримаю тебе. Все вже добре… Я тут. Я не відпущу.

Це був уже не мій бос. Не холодний олігарх. Це був чоловік, який щойно вирвав мене зі смерті й тепер відчайдушно намагався зібрати мене по шматочках, забираючи весь мій страх собі.

І в цих міцних, відчайдушних обіймах, під гуркіт водоспаду, я заплющила очі й зрозуміла одну просту, страшну й фатальну річ.

Я потонула значно раніше, ніж упала в цю холодну воду.

Я почула голоси. Десь вище по стежці лунали стривожені вигуки й швидкі кроки. Хтось біг сюди.

— Андрію… — прошепотіла я, ледь відсторонюючись. — Там уже йдуть…

Він навіть не поворухнувся.

Його сірі очі були зовсім темні й розфокусовані. Він дивився на мене так, ніби бачив уперше. Повільно підняв руку й торкнувся моєї мокрої щоки. Його долоня була гарячою, майже палючою на моїй крижаній шкірі. Від цього дотику в мене перехопило подих.

— Я злякався, Злато, — хрипко прошепотів він.

У грудях у мене щось болісно стиснулося. Андрій Сікорський зізнається, що злякався? Через мене?

Я завмерла під його пальцями.

— Чому? — ледь чутно, самими губами запитала я.

Чому саме я? Чому так сильно? Скажи, що це не просто обов’язок. Скажи, що це не просто тому, що ти мене врятував.

Він не відповів словами.

Його велика гаряча долоня ковзнула мені на потилицю, заплуталася в мокрому волоссі, і він різко, але неймовірно ніжно притягнув мене до себе. Нахилився й поцілував.

Це був не ніжний поцілунок.

Це було щось відчайдушне й голодне.

Його губи були гарячі, тверді й мокрі. Він цілував мене глибоко, жадібно, ніби боявся, що я зникну прямо зараз. Я відчула смак річкової води, солі й нього самого — терпкий, чоловічий, з легкою гіркотою адреналіну. Його язик ковзнув по моїй нижній губі й увірвався в рот, і я мимоволі тихо застогнала йому просто в губи.

Руки самі вчепилися в його роздерту мокру сорочку. Тканина була холодна, а тіло під нею — палюче гаряче. Я відчувала, як сильно й швидко б’ється його серце, як тремтять м’язи його спини. Мої ноги стали зовсім ватними, а внизу живота розлилося важке, гаряче тепло.

Боже, це відбувається насправді…

Він цілував мене так, ніби я була його єдиним порятунком. Кожен рух губ, кожен легкий укус, кожне гаряче дихання — усе це було занадто. Занадто відчайдушно. Занадто сильно. Занадто

Голоси над нами ставали ближчими, але мені було вже байдуже. Усе згоріло. Статус, правила, Вероніка, борги — усе.

Залишився тільки він, його гарячі губи, його тремтячі руки й цей божевільний, мокрий, відчайдушний поцілунок.