Розділ 45

Водяний пил приємно охолоджував шкіру. Я стояла, заплющивши очі, і намагалася просто дихати. Андрій був поруч — його присутність відчувалася навіть без слів, ніби повітря навколо нього мало іншу щільність.

Але тут його телефон, який якимось дивом зловив сигнал серед цих джунглів, різко завібрував. Андрій глянув на екран, насупився і коротко кинув:

— Мені треба відповісти. Стасе, нікуди не лізь. Злато, наглянь за ним. Я на хвилину.

Він відійшов вище по стежці. Я подивилася йому вслід і відчула, як напруга в плечах трохи спадає… а на її місце приходить зовсім не потрібна порожнеча.

Стас тихенько плюхнувся поруч зі мною на великий теплий камінь і якийсь час просто бовтав ногами у воді. Я сіла біля нього, трохи ближче, ніж зазвичай.

— Злато… — тихо покликав він.

— Що таке, сонечко? — м’яко запитала я.

Він насупився і штовхнув носком маленький листочок, що плив за течією.

— Вероніка і тато знову сваряться.

У мене всередині неприємно стиснулося. Я обережно поклала руку йому на спину і легенько погладила.

— Знову? — тихо перепитала я.

Стас кивнув, не відриваючи погляду від води.

— Вони часто сваряться. Ще до тебе.

Я мовчки сиділа поруч ще кілька секунд, а потім дуже тихо сказала:

— Мені шкода, що тобі доводиться це чути, маленький.

Він знизав плечима — по-дитячому безпорадно.

— Вероніка часто злиться… А тато потім стає такий… холодний. Наче виліз із басейну, а в тебе температура.

Я тихенько усміхнулася і легенько притиснула його до себе.

— Ти дуже точно його описав.

Стас помовчав, а потім раптом повернув голову і подивився на мене своїми великими сірими очима.

— Але з тобою він інший.

У мене серце м’яко, але болісно стиснулося.

— Правда? — тихо запитала я.

— Ага, — серйозно кивнув він. — З тобою тато не такий злий. І не ходить весь час з таким лицем, ніби зараз буде сварити всіх людей у світі.

Я тихо засміялася і ніжно потріпала його по мокрому волоссю.

— Це, мабуть, наймиліший комплімент, який я коли-небудь чула.

Стас раптом хитро примружився.

— І він тебе весь час за руку тримав!

— Бо там було слизько, — відразу відреагувала я, намагаючись звучати серйозно.

— Ага, — протягнув Стас із такою багатозначною усмішкою, що я зрозуміла: мене розкусили навіть шестирічкою. — Слизько.

Я зі стогоном закрила обличчя долонями, хоча вже не могла стримати усмішку.

— Господи, Стасе, ти мене вб’єш…

Він дзвінко засміявся і від душі бризнув у мене холодною водою.

Ми стояли майже на самій вершині. Далеко внизу шаленіло озеро, жадібно приймаючи в себе потужні струмені водоспаду. Вода гуркотіла так сильно, що вібрація ніби проходила крізь усе тіло.

Краєвид був настільки приголомшливий, що хотілося забути про все на світі й просто натиснути на кнопку «зробити тисячу фото». Але атмосфера поруч була важкою, наче перед грозою.

Я краєм ока помітила, як Андрій підходить ближче. Він був похмурий. Дуже. Брови зійшлися на переніссі, щелепи стиснуті так, що на скронях виступили жили.

І ці очі…

Господи.

Він дивився на мене так важко і темно, що в мене всередині все починало нервово стискатися.

Я робила вигляд, що мені абсолютно байдуже — просто безтурботна дівчина, яка приїхала милуватися природою, а не розгадувати настрій свого роботодавця.

Стас крутився поруч, захоплено намагаючись зазирнути вниз, туди, де вода розбивалася об каміння.

А потім сталося те, чого мій мозок ще довго не міг осягнути.

Ніхто не встиг нічого зрозуміти.

Мерзенний, глухий хрускіт.

Земля й мокре каміння під ногами раптом почали сипатися, наче хтось вирвав килим з-під нас.

Час стиснувся до однієї-єдиної, нестерпно довгої мілісекунди.

Я відчула це швидше, ніж встигла подумати. Древній, тваринний інстинкт спрацював раніше за мозок.

Я різко, з усієї сили штовхнула Стаса вбік — подалі від краю, прямо в руки Андрію.

Малий перелякано вигукнув.

Краєм ока я встигла побачити, як Андрій інстинктивно ловить сина й міцно притискає його до себе.

А потім земля під моїми ногами просто зникла.

Я ковзнула по мокрому моху й полетіла вниз.

Повітря зі свистом ударило в обличчя, вибиваючи кисень із легенів.

І саме в цю мить я знову побачила Андрія.

Його очі.

Господи…

Я ніколи в житті не бачила в людському погляді стільки жаху.

— ЗЛАТА! — його голос буквально прорізав гуркіт водоспаду.

А потім усе змішалося: вода, каміння, вітер, чийсь крик.

Висота була страшною.

Кажуть, перед смертю перед очима проноситься все життя. Брехня.

У моїй голові, поки я летіла, крутилася лише одна абсолютно ідіотська думка:

«Господи, сподіваюся, мені на могилку принесуть гарні квіточки… Тільки не гвоздики. Ненавиджу гвоздики.»

Я міцно заплющила очі, встигнувши подумки попрощатися з життям, боргами брата, своїми аферами й цими клятими балійськими халепами.

А наступної миті я з шаленою швидкістю врізалася в прохолодну, бурхливу воду.

Вода вдарила мене так, ніби це був не водоспад, а бетонна стіна.

Холод миттєво обпік шкіру до кісток. Потужний потік закрутив мене, як ганчіркову ляльку, вибиваючи з легенів останні жалюгідні рештки повітря. Я інстинктивно замахала руками, намагаючись знайти хоч якусь опору, але навколо була лише щільна, вируюча порожнеча. Вода заливала ніс, горло, пекла в грудях вогнем.

І саме тоді, у вирі паніки, до мене прийшла одна абсолютно чітка й жахлива думка:

Я не вмію плавати. Зовсім.

Навіть по-собачому. Навіть у спокійному басейні. А тут — ревучий гірський водоспад. Важка, намокла сукня тягнула мене вниз, наче камінь, а течія не збиралася відпускати.

Легені горіли. Паніка розривала мене зсередини… а потім раптом щось клацнуло. Мозок просто здався.

«Все, Злато, — спокійно, майже байдуже подумала я. — Кінцева. Давай вже. Відключайся. Так буде легше».

І щойно я прийняла це, світ навколо змінився.