Розділ 44

Стежка ставала дедалі крутішою, а каміння під ногами — слизьким від вологи. Кріс зі Стасом відірвалися вперед, захоплено обговорюючи місцевих жуків, а ми з Андрієм залишилися позаду. Ця невелика відстань створювала ілюзію приватності, від якої мені ставало ще важче дихати.

Я зробила необережний крок, і мій кросівок зрадницьки зісковзнув із мокрого каменя.

Я охнула, вже уявляючи, як красиво лечу носом у багнюку. Але впасти мені не дали.

Андрій зреагував миттєво. Його руки міцно обхопили мене: одна лягла на талію, друга — на плече. Він різко притягнув мене до себе, і я вдарилася спиною об його груди.

Це були майже обійми.

Дуже тісні, дуже гарячі обійми посеред балійських джунглів.

Я знову вловила його запах — кедр, чистота і щось небезпечно чоловіче.

У мене перехопило подих.

— Я вам уже вчора сказала… — гарячково прошепотіла я, ледь дихаючи і навіть не намагаючись вирватися. — Я не буду…

Я чекала, що він зараз відсторониться з холодним «вибачте, це було помилкою». Але замість цього Андрій схилився нижче. Його дихання торкнулося моєї скроні, викликаючи цілу зграю мурашок.

— Я знаю, — тихо сказав він. Голос був низький, зовсім не схожий на той звичний діловий тон. — Невже ти подумала, що я хочу саме цього?

Я завмерла.

Мозок просто завис.

Він повільно розтиснув руки, дозволяючи мені рівно стати на ноги, але продовжував дивитися так пильно, ніби бачив мене наскрізь.

— Ти помилилася у своїх висновках, Злато, — тихо додав він і зробив крок уперед, ніби нічого не сталося.

А я так і залишилася стояти посеред стежки, кліпаючи очима.

Серйозно?!

Я помилилася в тому, що він хотів зробити мене своєю коханкою? Тоді чого ж він хоче? Щоб я стала його бізнес-партнеркою? Всиновила Стаса? Варила йому борщ до кінця життя і паралельно ворожила на кавовій гущі?

Цей чоловік — просто ходяча катастрофа для моєї нервової системи.

І, схоже, він тільки починає набирати оберти.

Ми нарешті вийшли до водоспаду. Гуркіт води був такий потужний, що заглушав навіть мої власні думки. І слава Богу, бо в голові досі водили хороводи всі ті фрази після розмови з Андрієм.

Місце було неймовірно красивим, але про якусь магію усамітнення не йшлося й мови. Навколо товклися туристи з селфі-палицями, мокрими футболками і маніакальним бажанням зловити свій «вау-момент» для соцмереж. Хтось позував, хтось перекрикував шум води, хтось героїчно намагався не впасти на слизькому камінні.

Я стояла трохи осторонь, дозволяючи дрібному водяному пилу охолоджувати обличчя, і намагалася просто дихати. Розібратися в тому, що коїться в голові Андрія Сікорського, було складніше, ніж скласти чоловічу логіку й квантову фізику в одну систему.

Що він мав на увазі своїм:

«Ти помилилася»?

Якщо не те, чого зазвичай хочуть багаті чоловіки від дівчат без статусу, то що тоді? Хоче, щоб я стала йому найкращою подругою? Нянею на повну ставку? Варила борщі до кінця життя і паралельно ворожила на кавовій гущі?

Мої роздуми перервав Кріс. Він виринув з натовпу — мокрий, засмаглий і зі своєю незмінною сонячною посмішкою.

— Ну як тобі, русалонько? Вижила після наших джунглів? — запитав він, нахиляючись ближче, щоб я могла розчути його крізь гуркіт води.

— Це приголомшливо, Крісе, — щиро усміхнулася я. Поруч із ним справді було легко. Без ребусів, без дивних натяків і поглядів, після яких мені хочеться або втекти, або цілуватися. — Дякую, що привів нас сюди.

Кріс розсміявся.

— Слухай, сьогодні ввечері на нашому пляжі буде невеличка вечірка. Місцеві, трохи експатів, вогнище, музика, коктейлі з кокосів. Без пафосу і дрес-коду. Приходь? Мені здається, тобі дуже треба трохи розслабитися.

Він ледь помітно кивнув у бік Андрія.

Сікорський стояв за кілька метрів від нас, тримаючи Стаса за руку, щоб той не поліз на слизьке каміння. Але дивився він не на водоспад.

Він дивився прямо на нас.

І погляд у нього був такий темний і важкий, що навколо нього, здається, навіть повітря ставало густішим.

Я перевела погляд на Кріса.

Вечірка.

Музика.

Океан.

Жодних загадкових фраз.

Жодних раптових обіймів, після яких у мене відмовляє нервова система.

— Знаєш що, Крісе? — я глибоко вдихнула вологе повітря. — Я прийду.

— Супер! — його очі радісно зблиснули. — Я скину тобі геолокацію. Почнемо десь о дев’ятій. Приходь, як звільнишся від… своїх дуже серйозних охоронців.

Я ледь не засміялася.

Він підморгнув і пішов збирати свою групу.

А я залишилася стояти на місці, обхопивши себе руками.

Андрій продовжував дивитися на мене тим самим важким поглядом. Я не знала, чи міг він прочитати нашу розмову по губах крізь цей гуркіт, але по тому, як жорстко напружилася його щелепа, все було й так зрозуміло.

Мій сьогоднішній вечір без наслідків точно не минеться.