Розділ 43

Коли ми нарешті доїхали до стартової точки, Кріс уже чекав нас біля машин. Він виглядав так, ніби взагалі не знав, що таке стрес: проста футболка, шорти, сонцезахисні окуляри й абсолютно розслаблена посмішка.

— Привіт! — широко усміхнувся він і махнув рукою. — Ми вже майже готові вирушати!

Андрій вийшов із машини першим. Поправив сонцезахисні окуляри й підійшов до Кріса з таким виглядом, ніби зараз проводитиме співбесіду на посаду начальника служби безпеки.

— Кріс, так? — почав він без зайвих привітань. — Давайте одразу домовимося: ніяких стрибків зі скель, ніяких слизьких стежок і жодних відхилень від маршруту. Безпека понад усе.

Кріс кліпнув, явно не очікуючи такого напору.

— Е-е… чувак, ми на водоспадах. Тут половина сенсу — це вода, каміння і трохи хаосу. Це не офіс.

— Для мене це відповідальність, — холодно відрізав Андрій.

Я стояла осторонь і ледь стримувала сміх. Це була класична битва «контроль-фрік проти людини, яка обіймає дерева на заході сонця».

На щастя, втрутився Стас. Він явно відчув, що повітря зараз загориться, тому швидко схопив мене за одну руку, а Андрія — за іншу.

— Тату, ну не будь букою! — заявив він. — Злата дуже хоче подивитися на водоспад. І Кріс каже, що там дуже гарно. Тримай її руку, щоб вона не впала, поки будеш занудствувати!

Андрій завмер.

На мить його пальці напружилися, а потім він таки перехопив мою долоню. Дотик був теплим і несподівано міцним. По шкірі одразу пробігли мурашки — і це точно була не магія балійських джунглів.

— Добре, — буркнув він, дивлячись на Кріса з виразом «я за тобою стежу, хлопче». — Йдемо.

Кріс тільки розсміявся і підморгнув мені.

О так. Цей день або стане найкращим за весь відпочинку, або я до вечора когось втоплю у водоспаді.

Ми рушили стежкою, яка майже одразу пірнула в густі, вологі хащі. Повітря було важке, пахло мокрою землею, солодкими квітами і чимось терпким. Але найгустішим зараз було зовсім не це.

Найгустішим було те, що відбувалося між моєю долонею і долонею Андрія.

Він не відпускав.

Я йшла поруч і відчувала тепло його пальців, кожен ледь помітний рух. Мій мозок відчайдушно намагався врятувати ситуацію і знайти хоч якесь пристойне пояснення. Це для Стаса. Це щоб я не впала. Це його контроль-фрікський інстинкт. Але чому тоді він тримає мою руку так обережно? Ніби боїться стиснути сильніше, ніж треба.

Злато, ти в біді. Серйозній біді.

— Тут трохи слизько, — кинув через плече Кріс, легко перестрибуючи через масивне коріння, що перегородило стежку. — Злато, давай допоможу.

Він простягнув мені руку з тією своєю щирою, сонячною посмішкою.

Я вже майже розчепила пальці, але Андрій зреагував швидше за мене. Його хватка ледь посилилася, він плавно потягнув мене до себе — так, що я на мить опинилася майже притиснута до його грудей — і сам переступив через коріння, переводячи мене слідом.

— Я впораюся, Крісе. Дякую, — відповів Андрій рівним, крижаним голосом, від якого, здається, навіть повітря стало холоднішим.

Він зробив це так легко, ніби ми не в джунглях по коліна в багнюці, а на якомусь приватному балу. Його дорогущі кросівки вже нагадували болотні чоботи, але йому, схоже, було абсолютно байдуже.

Кріс на секунду затримав погляд на наших зчеплених руках, ледь помітно хмикнув, але нічого не сказав і пішов далі, розповідаючи Стасу про місцевих ящірок.

— Андрію Сергійовичу, — тихо прошепотіла я, коли ми трохи відстали. — Я не скляна. І тут не настільки слизько, щоб тримати мене за руку, як дитину на переході.

Він навіть не повернув голови. Тільки лінія щелепи ледь напружилася.

— Я пообіцяв Стасу, що ти не впадеш, — коротко відповів він.

— Звісно, — не втрималася я, ховаючи за іронією те, як сильно в мене зараз підгинаються коліна. — А ще, мабуть, пообіцяв собі не підпускати до мене місцевих волонтерів ближче, ніж на півтора метра.

Цього разу він таки глянув.

Його сірі очі потемніли і стали майже чорними. У цьому погляді було стільки неприхованого, гарячого і небезпечного, що в мене миттєво пересохло в горлі.

— Не провокуй мене, Злато, — тихо, майже на межі чутності, промовив він. Голос був низький, оксамитовий і водночас гострий. — Особливо сьогодні.

Вся моя іронія моментально сховалася кудись дуже далеко. Залишилося тільки серце, яке відбивало шалений ритм, і відчуття, що сьогодні я точно дограюся.

Окей.

Здається, цей день офіційно став набагато небезпечнішим, ніж я планувала