Розділ 42

Ранок на Балі почався не з пташок і кокосового молока, а з такої напруги, що її можна було намастити на тост замість масла. Я стояла перед дзеркалом і намагалася застібнути сукню, але пальці слухалися погано, ніби я вперше в житті бачила ґудзики.

За дверима був він. Андрій. Не просто чекав — ніби чергував. Я відчувала цю його похмурість навіть крізь стіну. Стоїть, мабуть, зі схрещеними руками і виглядом людини, яка збирається не на водоспади, а на переговори про викуп заручників.

Боже, ну чому ти такий драматичний? Якби в олігархів були рівні майстерності, ти б уже мав левел «Бог хмарних брів» максимального прокачування.

Коли я нарешті відчинила двері, Андрій навіть не глянув у мій бік. Просто стояв, склавши руки на грудях — похмурий, напружений, ніби готувався до військової операції, а не до прогулянки джунглями.

Стас сидів на дивані, втиснувши голову в плечі, і намагався стати невидимим. Жодного звичного «Злато, дивись!». Тільки важка, незручна тиша.

— Ми не їдемо на цю «екскурсію» самі, — голос Андрія розрізав повітря, сухий і категоричний. — Я не відпущу вас із незнайомими людьми в джунглі.

Я завмерла.

Ого. А тебе, здається, забули спитати.

— Андрію, це Кріс. Він волонтер, він місцевий, він…

— Це моє остаточне рішення, — відрізав він, навіть не повернувши голови. — Або ми їдемо всі разом, або ви залишаєтесь тут. Крапка.

Крапка. Ну звісно. Як завжди.

Я прикусила язик. Внутрішня Пані Зара вже рвалася сказати щось різке, але я промовчала. Не час.

Стас раптом підняв голову. Його очі були великі і винуваті, і від цього в мене защеміло в грудях.

— Тату… — тихо прошепотів він. — Я не хотів… Це все випадково. Вона з самого ранку була зла. Я просто хотів, щоб вона перестала кричати…

Андрій на мить завмер, а потім опустився на одне коліно прямо перед сином, ставши з ним на один рівень. Його голос став набагато м’якшим:

— Я знаю, Стасе. Я знаю. Але є речі, які робити не можна, навіть якщо хтось на тебе кричить.

Я відвела погляд. Це був не той холодний Сікорський, якого я звикла бачити. Просто тато, який намагається захистити свою дитину. І, чорт забирай, це було навіть трохи мило.

Андрій підвівся, знову перетворившись на високого, незламного Сікорського. Подивився на мене — важко, виснажено, ніби я теж була частиною проблеми, яку треба вирішити.

— Збирайтеся, — кинув він. — Ми їдемо. Але я буду поруч. Кожен крок.

Коли він вийшов, у кімнаті залишилася тільки важка тиша і відчуття, що день буде дуже довгим.

Стас зітхнув, витер очі долонею і сумно подивився на мене.

— Злато… здається, сьогодні буде дуже довгий день.

Я ледь посміхнулася і потріпала його по волоссю.

— О, сонечко, навіть не уявляєш, наскільки ти правий. І чомусь мені здається, що одним дуріаном справа сьогодні не обмежиться.

Машина перетворилася на кабінет допитів класу «люкс». Андрій вів авто з таким виглядом, ніби від того, як швидко ми доїдемо до водоспадів, залежала доля всієї його бізнес-імперії. А може, він просто подумки переїжджав усі потенційні «небезпеки» на дорозі.

Ми зі Стасом сиділи ззаду, як двоє підсудних.

— То цей Кріс… — почав Андрій, не відриваючи погляду від дороги. Голос був рівний, але в ньому вже чітко чувся допит. — Давно ви з ним знайомі?

Я закотила очі так сильно, що ще трохи — і зачепила б стелю машини.

О боже. Почалося.

— Ми познайомилися вчора на ринку, — відповіла я якомога спокійніше. — Він волонтер, допоміг нам з перекладом і фруктами. Нормальний хлопець.

— Нормальний хлопець, — повторив Андрій з такою інтонацією, ніби я щойно запропонувала йому вкласти гроші у фінансову піраміду. — Ти познайомилася з ним учора і вже готова їхати з ним у джунглі. Ти завжди така… довірлива?

— О, ви про той випадок, коли я погодилася полетіти на Балі з чоловіком, якого знаю приблизно стільки ж, скільки й Кріса? — не втрималася я. — Так, у мене явно проблеми з інстинктом самозбереження.

Андрій міцніше стиснув кермо. Я помітила, як побіліли кісточки на його пальцях.