Розділ 41

Ми були на кухні. Стас зі швидкістю маленького торнадо розкладав наші «трофеї» по всій мармуровій стільниці й не замовкав ні на секунду.

— Злато, а Кріс реально крутий! — він завзято викладав колючі фрукти в ідеальний ряд. — Ти бачила, як він легко підняв той кошик? Як супергерой! І він сказав, що на водоспадах ми стрибнемо з десяти метрів! Це ж буде епічно, правда?

— Стасику, сонце, давай трохи тихіше, — я намагалася зберігати спокій, відмиваючи якийсь дивний фрукт, схожий на інопланетянина. — Ми ще навіть не вирішили, чи підемо на ті водоспади.

— Але він дав свій номер! — Стас почав гарячково нишпорити по кишенях шортів. — Де той папірець? Він сказав, що місця швидко розлітаються…

У мене всередині все різко стиснулося.

Тільки не це.

— Ось! — Стас радісно витяг зім’ятий клаптик паперу. — Тату, а тобі сподобається Кріс? Він теж ходить у спортзал і качається, як ти?

Двері на кухню відчинилися майже безшумно.

Я відчула його ще до того, як побачила. Важкий погляд, від якого повітря в кухні ніби одразу стало густішим.

Андрій.

Він стояв у дверях — у білій сорочці з розстебнутим коміром і закатаними рукавами. Втомлений. Напружений. І ці сірі очі сьогодні були особливо холодними.

— Хто такий Кріс? — голос низький, рівний, небезпечно спокійний.

Стас, як завжди, нічого не помітив і радісно підбіг до батька, тицяючи йому папірець.

— Це наш новий друг з ринку! Він перекладав нам усе і знає круті водоспади. Злата каже, він дуже допоміг!

Я стояла й відчувала, як у грудях усе важчає.

Знову. Знову ти дивишся на мене так, ніби я в чомусь винна.

Андрій узяв клаптик паперу, глянув на номер і повільно перевів погляд на мене.

— Перекладач, значить? — він ледь підняв брову. — Я не знав, що у вас виникли проблеми з комунікацією, Злато. Треба було сказати мені.

Він поклав папірець на стільницю так спокійно, що від цього стало ще гірше.

— У нас усе було під контролем, Андрію Сергійовичу, — я намагалася говорити рівно, але голос усе одно трохи тремтів. — Просто прогулянка. Стас хотів фруктів.

— Звісно, — холодно кинув він і перевів погляд на сина. — Стасе, іди в ігрову. Нам із Златою треба обговорити… правила безпеки ваших прогулянок.

Коли за Стасом зачинилися двері, на кухні стало так тихо, що я почула гул холодильника.

Андрій зробив крок уперед.

Я мимоволі відступила назад, поки не вперлася спиною у стільницю.

Він зупинився дуже близько. Від нього пахло кедром і легким віскі — тим самим запахом, який учора не давав мені нормально дихати.

— Кріс, — тихо повторив він, нахиляючись ближче. Його голос ковзнув по шкірі гарячим шепотом. — Ти справді збираєшся дзвонити цьому… «волонтеру»?

Я зустрілася з Андрієм поглядом, і в мені щось клацнуло. Вчорашні сльози, тремтіння і відчуття провини раптом перетворилися на холодну, гостру рішучість. Якщо я й далі гратиму за його правилами — просто зникну.

Я випросталася і відчула, як усередині прокидається та сама іронічна дівчина, яка завжди рятує мене в найгірші моменти.

— Ти справді збираєшся дзвонити цьому… волонтеру? — майже пошепки повторив Андрій. Голос був тихий, але від нього віяло небезпекою.

Я трохи нахилила голову і подивилася йому прямо в очі — грайливо, майже зухвало.

— А чому ні, Андрію Сергійовичу? — мій голос прозвучав рівно, без жодного виправдання. — У мене вільний вечір. Я маю право на особисте життя, чи не так? У контракті няні нічого не було написано про заборону спілкуватися з симпатичними американцями.

Андрій завмер. Він явно не очікував такої відповіді. Його щелепа напружилася, а в очах спалахнуло щось гаряче й небезпечне.

Ого. Здається, я щойно влучила в яблучко.

У цю секунду двері кухні з гучним стукотом розчахнулися.

Влетів Стас — червоний, збуджений, з величезним колючим дуріаном в руках. Слідом за ним, як ураган, увірвалася Вероніка.

— Андрію! Це вже нестерпно! — майже завищала вона.

Стас, ніби не помічаючи її люті, крутився навколо неї з квіточкою в другій руці.

— Я просто хотів тобі цю квітку у волосся вставити! Вона така гарна, як ти!

І в цей момент усе пішло шкереберть.

Стас «послизнувся». Його рука з дуріаном різко смикнулася — і вся ця колюча, липка, смердюча маса з гучним плюхом приземлилася просто на ідеальну укладку Вероніки і її дорогу шовкову блузку.

— Ой… — тихо сказав Стас, кліпаючи великими невинними очима. — Вероніко, я не хотів… Я просто хотів, щоб ти стала добрішою…

Вероніка видала такий звук, ніби десь поруч увімкнулася справжня сирена, здатна топити кораблі.

Мої внутрішні таргани ледь встигли натягнути навушники.

Я прикусила щоку зсередини так сильно, що мало не до крові. Тільки не смійся. Тільки не зараз.

Але я бачила це. Цей ледь помітний, хитрий вогник у очах Стаса. Маленький геній прекрасно знав, що робить. Це не був випадок. Це була ідеальна, майстерно виконана дитяча помста.

Мій улюблений малий маніпулятор. Я тобою пишаюся.

— Злато, — Андрій перевів погляд з Вероніки, яка стояла вся в дуріані, на мене.

Він помітив, як я кусаю щоку, намагаючись не розсміятися. І на мить у його очах теж майнуло щось схоже на іскру.

Я більше не могла стримуватися. Вся напруга, весь вчорашній біль і сьогоднішня зухвалість — усе вибухнуло всередині мене сміхом.

Я подивилася на Андрія, на Стаса з квіточкою в руках і на Вероніку, яка пахла тепер як весь балійський ринок разом узятий.

— Здається, Андрію Сергійовичу, — ледь вимовила я крізь посмішку, — нам терміново потрібен шампунь. І, можливо, новий графік для няні. Бо з таким «скарбом» вдома точно нудно не буде.

— Андрію! Ти це бачиш?! Твій син — маленький монстр! А ця… ця нянька тільки заохочує його! — вереск Вероніки, просякнутий запахом дуріану та істерикою, розірвав кухню.

Я подумки скривилася. Ого. Слово «монстр» вона вимовила так, ніби Стас щойно спалив їй увесь гардероб.

Андрій, який до цього ледь помітно посміхався абсурдності ситуації, миттєво посерйознішав. Усмішка зникла, наче її стерли. Обличчя стало жорстким, а сірі очі — крижаними.