Розділ 39

Ранок прийшов не з лагідним сонцем і співом пташок, а з таким гучним стукотом у двері, ніби хтось серйозно вирішив знести цю розкішну віллу бульдозером.

Я різко розплющила очі й перше, що відчула — важкий туман у голові та набряклі повіки. Варто було лише поворухнутися, як пам’ять миттєво й безжально підкинула мені вчорашній пляж, шум океану, його гарячі пальці на моїй талії й тихе:

«“Я не хотів, щоб це так виглядало.”»

Господи…

Чудово, Злато. Просто ідеальний ранок після того, як ти вчора емоційно розмазалася по підлозі в розкішній кімнаті на Балі.

Десять із десяти. Браво.

Стук повторився ще голосніше.

— Злато! Відчиняй! — пролунав нетерплячий голос Стаса.

Я тихо застогнала, змусила себе підвестися з ліжка й похитнулася на ватяних ногах. На Балі було спекотно вже з самого ранку, тому я натягнула першу сукню, яка потрапила під руку — легку, майже невагому, бо місцевий клімат нагадував сауну, яка вирішила добити тебе морально.

Волосся я навіть не стала нормально вкладати — просто розчесала пальцями й залишила спадати на плечі.

Ніякої «Пані Зари».

Ніякого маскування.

Сьогодні я була просто Златою.

З опухлими очима, важкою головою й розбитим серцем у комплекті.

Коли я відчинила двері, Стас уже стояв на порозі з таким виглядом, ніби з самого ранку очолив секретну спецоперацію.

— Злато, ти як русалка! — абсолютно серйозно видав він, широко розплющивши очі.

Я мимоволі ледь усміхнулася.

Мабуть, це була найщиріша емоція за весь цей ранок.

— Стасику, сонце, я б із задоволенням… — хрипко почала я. — Але в мене навіть нормального купальника немає. Я взагалі не планувала тут бути русалкою.

— То замовимо! — безтурботно відмахнувся він так, ніби вирішував найпростішу проблему у світі. — Але гуляти ми все одно йдемо. На ринок за фруктами. І просто гуляти. Зараз!

Я тихо фиркнула й потерла долонею очі.

У цей момент на терасу вийшла Вероніка — бездоганна, засмагла, у світлому дорогому комплекті, з чашкою кави в одній руці та телефоном в іншій. Вона ковзнула по нас швидким поглядом, ніби ми були двома безпритульними котами, які випадково забрели на її територію.

— Я краще позасмагаю, — ліниво кинула вона, навіть не приховуючи зверхності. — Не дуже хочеться таскатися по ринках, де пахне потом і автентикою.

Автентикою.

Ну звісно.

Бо ти в нас настільки рафінована, що балійський ринок для тебе вже надто народний, принцесо.

Я нічого не відповіла. Просто взяла Стаса за руку, і ми вийшли з вілли вдвох

Ранкове повітря Балі було теплим, густим і вологим. Воно пахло океаном, квітами, сіллю й чимось солодким та абсолютно незнайомим. Стас без упину базікав про якісь фрукти-мутанти й величезних крабів, яких обов’язково треба знайти, а я мовчки слухала його й ловила себе на тому, що думки потроху починають прояснюватися.

Його маленька тепла долоня в моїй руці дивним чином заземлювала.

Андрія ніде не було видно.

І я навіть не знала, що гірше — радіти цьому чи відчувати ще більшу порожнечу.

Бо якщо він тепер уникає мене після вчорашнього… мабуть, так і має бути.

Правильно.

Доросло.

Безпечно.

Тільки чомусь від цієї “правильності” боліло ще сильніше.

Ну що, Майська…

Схоже, цього разу твоя тисяча перша халепа виявилася особливо красивою.

І особливо безнадійною. 

Наш водій, здається, остаточно здався і просто бурмотів собі під ніс, намагаючись вибратися з цього лабіринту вузеньких балійських вуличок. Я чомусь не злилася. Навпаки — сьогодні я була підозріло спокійна. Навіть сама від себе такого не чекала.

Мабуть, після вчорашнього емоційного апокаліпсису в мене просто закінчилися внутрішні батарейки.

— Стасе, дивись! — вигукнув малий, коли ми нарешті вирвалися на яскравий, гамірний ринок.

Тут усе пахло одночасно: спеціями, мокрим каменем, сонцем і якоюсь солодкою дивною штукою, від якої трохи паморочилося в голові. Я йшла повільно, намагаючись не згадувати, як кілька годин тому сиділа на підлозі своєї розкішної кімнати й розмазувала сльози по щоках.

Легка сукня плуталася між ніг, волосся розпатлане спадало на плечі — ніякого пучка «Пані Зари», ніякого маскування.

Просто Злата в режимі емоційного виживання.

Стас раптом зупинився і видав із широко розплющеними очима:

— Злато, ти як русалка!

Я хмикнула.

— Ага, русалка. Тільки та, що вчора втопилася і її красиво винесло на берег, — буркнула я собі під ніс, але все ж посміхнулася.

Першою місією був купальник. Стас вирішив, що сьогодні точно буде «день басейну», і почав тягнути мене від намету до намету з ентузіазмом людини, яка щойно отримала необмежений доступ до хаосу.

Продавці посміхалися, кивали, але англійську розуміли приблизно так само, як я балійську.

Тобто ніяк.

Потім ми застрягли біля фруктів. Стас завмер перед величезним кошиком з чимось колючим, зеленим і максимально підозрілим.

— Хочу оце! — вперся він.

Я чесно намагалася пояснити продавцю, що ми хоча б хочемо дізнатися, як це називається, але замість відповіді отримувала лише широку усмішку і швидку балійську мову, яка звучала так, ніби мене зараз або благословляють, або продають у рабство.

І от коли я вже почала потроху втрачати залишки терпіння, за спиною пролунало:

— Пробачте, він не розуміє англійської. Це дуріан. Запах — жахіття, смак — абсолютна лотерея. Ризикнете?

Я обернулася...