Розділ 38

Ноги стали ватними. Не було різкого падіння — просто повільне, неминуче сповзання спиною по холодній стіні. Я опустилася на підлогу, обхопила коліна руками й притиснула їх до грудей, ніби так могла втримати себе цілою.

— Невже, Злато?.. — ледь чутно прошепотіла я в темряву.

Повітря в легенях було важким і гарячим. Кожен вдих давався через силу, ніби хтось стискав ребра зсередини. Серце калатало важко, глухо, нерівно, а шкіра на талії досі палала — саме там, де його гарячі пальці торкалися мене кілька хвилин тому. Фантомний жар не зникав. Навпаки — ставав дедалі відчутнішим, ніби Андрій і досі стояв поруч, а його руки все ще лежали на мені.

З очей тихо покотилися гарячі сльози. Не ридання, не істерика — просто важкі, беззвучні сльози, які текли й текли по щоках, по шиї, залишаючи на губах солоний присмак.

— Ні… ні, Злато… не можна… — прошепотіла я, відчайдушно хитаючи головою. Голос був слабким, ламким і зовсім чужим.

Але тіло не слухалося. Воно пам’ятало все. Пам’ятало терпкий запах віскі й кедра. Пам’ятало його жар, цей низький голос біля самого вуха. Пам’ятало, як між нашими губами залишалося всього кілька сантиметрів… і як сильно я хотіла, щоб ці сантиметри зникли.

Я закохалася.

У чужого чоловіка.

У батька дитини, за якою мені заплатили доглядати.

У чоловіка, чия дівчина зараз спала в цьому ж будинку.

І від цієї думки в грудях стало так боляче, ніби хтось повільно провернув там тупий ніж.

Бо найстрашнішим було навіть не це.А те, як спокійно він відповів мені там, на пляжі:

— Спить.

Наче після неї він просто прийшов сюди. До мене.

Я міцніше втиснулася потилицею в стіну й заплющила очі, але стало тільки гірше. Перед очима знову й знову спалахувала та сама картина: темний океан, його гарячі руки на моїй талії, цей погляд — важкий, голодний, майже небезпечний — і те, як він різко відступив назад, ніби злякався самого себе.

— Як ти так, Злато… — гірко, майже безголосо простогнала я, ховаючи обличчя в долонях. — Як ти взагалі примудрилася так влипнути…

Пальці самі собою стиснули волосся. Дихання ставало дедалі важчим, а в горлі стояв тугий гарячий клубок, який ніяк не ковтався.

Ця балійська ніч мала стати втечею від усього того божевілля.А натомість стала початком моєї найнебезпечнішої і найсолодшої катастрофи 

Тиша за дверима стала такою густою, що її, здавалося, можна було різати ножем. Я вже майже повірила, що він пішов. Плечі повільно опустилися, а пальці, якими я мертвою хваткою стискала край футболки, нарешті трохи розтиснулися.

Але потім я почула його видих. Важкий. Стриманий. Зовсім поруч.

— Злато… — тихо сказав Андрій.

Мене ніби струмом прошило. Я різко втягнула повітря й завмерла, боячись навіть поворухнутися. Серце заколотилося так сильно, що, здавалося, зараз проломить ребра.

Його голос звучав інакше. Не так, як зазвичай. Без цієї звичної спокійної зібраності, за якою він постійно ховав усе зайве. І це чомусь лякало мене набагато сильніше.

— Я не хотів, щоб це так виглядало, — тихо додав він.

Усередині мене все скрутилося у важкий гарячий вузол. Я притиснулася чолом до холодного дзеркала й закусила губу так сильно, що відчула на язиці солоний присмак.

Тільки не плач. Тільки не зараз, Злато.

За дверима знову запала тиша. Я чула, як він дихає — повільно, важко, ніби теж намагається зібрати себе докупи.

— Я не… — він раптом урвав сам себе й тихо видихнув: — Чорт.

І від цього короткого, майже безпорадного «чорт» у мене щось боляче стиснулося під грудьми.

Бо вперше за весь час я почула Андрія не впевненим чоловіком, який завжди знає, що робити далі.

А просто людиною, яка теж зараз розгубилася.

— Я не хотів вас образити, — уже тихіше сказав він після довгої паузи. — І не хотів, щоб ви подумали про мене… погано.

Сльози миттєво обпекли очі. Я міцно заплющила їх і вдавила нігті в долоні, намагаючись хоч якось утримати себе в руках.

Мовчи, Злато.

Мовчи, бо ще секунда — і ти остаточно зламаєшся.

— Вам не треба нічого пояснювати, Андрію Сергійовичу… — мій голос тремтів так сильно, що мені самій стало соромно. — Правда. Просто… будь ласка, йдіть.

Я затримала дихання.

За дверима знову настала тиша. Така довга, що я майже фізично відчувала, як він вагається.

А потім почувся ледь вловимий звук.

Він повільно провів долонею по дверях. Зверху вниз. Майже невагомо.

Наче намагався востаннє торкнутися мене хоча б так.

У грудях щось боляче обірвалося.

За кілька секунд я почула кроки. Повільні. Важкі. Вони почали віддалятися коридором, залишаючи мене саму серед цієї задушливої балійської ночі.

Коли звуки остаточно стихли, я повільно сповзла по стіні вниз і сіла просто на підлогу, обхопивши руками коліна.

Але полегшення так і не прийшло.

Усередині залишилася тільки величезна, тиха й болюча порожнеча.

От і все, Майська.

Схоже, цього разу ти влипла вже не в халепу.

А в чоловіка.