Розділ 37

Повільно, ніби відчуваючи кожен мій подих, Андрій спустився останніми дерев’яними сходинками на теплий пісок. Він зупинився всього за кілька метрів від мене. Тиша між нами в цю секунду була густішою, ніж шум усього Індійського океану.

Я нарешті змусила себе обернутися.

Він стояв у звичайній чорній футболці та сірих шортах, босий. Волосся трохи скуйовджене. У погляді читалася справжня буря — роздратування, втома і ще щось небезпечне, чого я раніше в ньому не бачила. У руці він тримав важкий кришталевий келих із бурштиновим віскі.

Не підходячи ближче, Андрій різко поставив келих на широкі дерев’яні перила сходів, навіть не глянувши, чи той не зісковзне.

Його важкий погляд повільно ковзнув по моїх оголених ногах, затримався на короткому спортивному топі, а потім так само неквапливо піднявся до мого обличчя. На секунду його очі зачепилися за срібний блиск пірсингу в моєму пупку.

— Не можете заснути? — тихо запитав він. Голос низький, хрипкуватий.

— Жарко, — відповіла я, намагаючись звучати байдуже. — І… хотілося подихати.

Він ступив крок ближче. Тепер між нами залишалося менше метра. Наступна хвиля лагідно лизнула мої щиколотки, а інша майже дістала до його босих ніг.

— Вероніка… спить? — мимоволі вирвалося в мене.

Андрій ледь нахилив голову. У кутику губ промайнула гостра, небезпечна посмішка.

— Спить, — тихо відповів він, дивлячись мені прямо в очі. — А ви тут стоїте… майже роздягнена. І збиралися зайти у воду.

Я судорожно відвела погляд на чорний океан.

— Я ще не вирішила.

— Злато.

Він вимовив моє ім’я так тихо й низько, що в мене всередині все стиснулося.

Андрій зробив останній крок. Тепер ми стояли майже впритул. Від його тіла йшов шалений жар, який відчувався навіть крізь вологе нічне повітря. Він повільно підняв руку і дуже обережно, кінчиками пальців торкнувся нижнього краю мого топу — там, де тканина ледь торкалася шкіри трохи вище пупка.

Мене ніби струмом прошило. По спині пробіг гарячий озноб.

— Якщо ви зараз зайдете у воду отакою, — майже пошепки промовив він, нахиляючись ближче, — я піду за вами.

Повітря між нами стало густим і важким. Я перестала нормально дихати.

— Андрію… — його ім’я зірвалося з моїх губ майже беззвучно.

Він нахилився ще ближче. Я відчула терпкий запах віскі, змішаний із його парфумом. Його гарячі, сильні пальці повільно лягли мені на талію, притягуючи мене до себе. Між нашими губами залишалося всього кілька сантиметрів.

Серце калатало так сильно, що віддавало у скроні. Я вже не розуміла, де закінчується шум океану, а де починається мій власний пульс.

Раптом Андрій застиг.

Його пальці на моїй талії судорожно стиснулися. Він різко заплющив очі, важко вдихнув і так само різко відступив назад, розриваючи цю небезпечну близькість.

— Ідіть у будинок, Злато… — голос зірвався. — Поки я…

Він не договорив.

Андрій нервово провів долонею по обличчю і відвернувся до океану.

— Вибачте, — тихо кинув через плече. — Це не повинно було статися.

Я стояла, не в змозі поворухнутися.

— Сьогодні був дуже довгий день, — додав він глухіше. — Переліт. Аеропорт. Стас. Вероніка… Та й віскі, мабуть, було зайвим.

Він говорив спокійно, майже холодно, ніби намагався все списати на втому й алкоголь.

Але я йому не повірила.

— Так, Андрію Сергійовичу… — тихо видихнула я, міцніше притискаючи до грудей свою кофту. — Дякую за… все.

Голос зрадницьки здригнувся.

— Але цього більше не повториться, — ледь чутно додала я. — Я не буду вашою коханкою.

Повисла мертва тиша.

Андрій різко обернувся. Його погляд став темним і жорстким.

— Що?..

Я не стала чекати відповіді.

Різко розвернулася і майже побігла до сходів. Пісок прилипав до босих ніг, серце калатало десь у горлі, а щоки палали. Я навіть не озирнулася.

І тільки вже піднімаючись дерев’яними сходами до тераси, почула за спиною глухий різкий звук.

Кришталевий келих із віскі з гуркотом полетів о камінь і розбився на десятки уламків.

Я здригнулася, але не обернулася.

Він не пішов за мною.

Андрій так і залишився стояти там — посеред нічного пляжу, поруч із розбитим кришталем, недопитим віскі й безмежним чорним океаном 

Я зайшла в кімнату й зачинила за собою скляні двері набагато тихіше, ніж хотілося. Руки тремтіли так сильно, що я двічі не могла нормально повернути замок. Клац. Клац. Нарешті.