Розділ 35

Коли ворота повільно відчинилися, я мимоволі завмерла.

Перед нами розкинувся величезний приватний маєток. Панорамні басейни каскадами спускалися між терасами, у воді тремтіли відбитки зірок і підсвічених пальм, а сучасна архітектура з темного каменю та скла виглядала так, ніби її просто вирізали зі сторінки журналу про життя мільярдерів.

Усе навколо буквально дихало грошима, тишею й чужим, недосяжним світом.

Щойно я вийшла з прохолодного салону автомобіля, на мене миттєво накотилася густа хвиля тропічного повітря. Після прохолодного київського травня тут було майже задушливо жарко.

Не довго думаючи, я прямо на ходу стягнула через голову свою об’ємну спортивну кофту й полегшено видихнула, залишившись у легкій футболці. Вологий нічний вітерець одразу ковзнув по шкірі.

Вероніка, навіть не глянувши в наш бік, першою рушила вглиб вілли, щось роздратовано пояснюючи своєму асистентові телефоном.

Андрій же мовчки нахилився до заднього сидіння й обережно взяв сонного Стаса на руки. Малий лише щось сонно пробурмотів і довірливо уткнувся носом йому в плече.

Я йшла трохи позаду, стискаючи в руках рюкзак, і мій погляд абсолютно зрадницьки ковзнув по фігурі шефа.

Проста темна футболка щільно облягала його спину й плечі. Коли Андрій перехопив Стаса зручніше, я мимоволі затримала подих.

У нього були неймовірно красиві чоловічі руки.

Сильні, напружені, із чітко промальованими м’язами та венами на передпліччях. Видно було, що цей чоловік проводить у спортзалі багато часу, ніби саме там скидає всю свою втому й напругу.

Спостерігати за цими спокійними, впевненими рухами було майже небезпечно.

Раптом м’яке світло ландшафтних ліхтарів ковзнуло по його лівому зап’ястку, і моє серце миттєво зробило дивний кульбіт.

Там тьмяно блиснув той самий дорогий масивний годинник. Той самий.

І той самий, на якому хтось так старанно стер якесь пам’ятне гравіювання.

Мені до дикого свербежу в мізках захотілося дізнатися про нього більше. Розпитати. Розгадати, що за історія стоїть за цим аксесуаром.

Але я вчасно себе зупинила.

«Стоп, Майська. Закрий свій внутрішній детективний браузер. Це не твоя справа».

Він був із зовсім іншого світу. Світу приватних літаків, дорогих годинників і жінок на кшталт Вероніки Кац.

І поруч із ним уже була інша жінка.

Красива. Впевнена. Ідеальна для його життя.

А я… я взагалі не мала вплутуватися в цю історію настільки сильно.

Я судорожно спробувала викликати свій звичний рятівний сарказм. Покликати внутрішніх тарганів, пожартувати подумки про чергову халепу чи вигадати якусь дурнувату репліку, щоб сховатися за іронією.

Але чомусь саме зараз, під цим чужим південним небом, моя іронія не працювала взагалі.

Жарти просто зникли.

Залишилося тільки дивне, густе й небезпечно тепле відчуття десь глибоко всередині.

І найстрашніше полягало в тому, що я вже не була певна, чи справді хочу від нього рятуватися 

Вероніка, зловивши ідеальне неонове підсвічування біля нижнього каскадного басейну, миттєво втратила до нас будь-який інтерес. Витончено крутячи в руках свій iPhone, вона попрямувала кудись углиб нічного саду вілли — фотографуватися на тлі тропічних хащів і зоряного неба для свого блогу.

Нам же дихати стало значно легше.

Андрій Сергійович обережно піднявся масивними мармуровими сходами на другий поверх, тримаючи на руках сонного сина. Я тихо йшла слідом, розглядаючи витончений інтер’єр вілли.

— Ми не вперше тут, — стиха, майже пошепки зауважив Андрій, коли ми проходили повз простору дитячу. — Стас добре знає цей будинок.

Він акуратно вклав малого в ліжко, поправив ковдру й тихо зачинив двері кімнати, залишаючи сина дивитися свої шпигунські сни.

На поверсі запала глибока нічна тиша.

Андрій повернувся до мене, засунувши руки в кишені джинсів. Його погляд на мить затримався на моїй легкій футболці — спортивну кофту я так і тримала в руках, бо місцева спека все ще припікала шкіру.

— Ходімо, я покажу вам вашу кімнату, — спокійно сказав він, кивнувши в бік сусіднього крила вілли.

— Ага... — тихо витиснула я з себе.

Моя звична акторська впевненість кудись безслідно випарувалася.

Я слухняно рушила за ним, але Андрій раптом зупинився просто посеред коридору. Повільно розвернувшись, він зробив крок назустріч, скорочуючи відстань між нами до небезпечного мінімуму.

— Злато, все добре? — тихо запитав він, і його голос прозвучав якось зовсім інакше — низько, приглушено й дуже уважно. — Ви здаєтеся засмученою. Це через те, що сталося в аеропорту?

Він замовк, чекаючи відповіді, і уважно вдивився в мої очі.

Його сірий погляд зараз наче повільно пробирався крізь увесь мій захисний фасад.

На такій близькій відстані від нього знову пахло цим божевільним кедровим парфумом, і я панічно усвідомила, що моя фірмова іронія остаточно зламалася й відмовилася рятувати ситуацію.

Все, що я могла зараз робити, — це затамувати подих і безнадійно тонути в цих сірих очах

Тет-а-тет біля сходів

Його погляд зараз наче наскрізь прошивав увесь мій захисний фасад. На такій відстані від нього знову пахло цим божевільним кедровим парфумом, і я панічно усвідомила, що моя фірмова іронія остаточно зламалася й відмовилася рятувати ситуацію. Все, що я могла зараз робити, — це просто затамувати подих і тонути в цих сірих очах.

— Злато, все добре? — повторив Андрій, і його голос прозвучав якось зовсім інакше — низько, приглушено й дуже уважно. — Ви здаєтеся засмученою. Це через те, що сталося в аеропорту?

У повітрі повисла делікатна, майже відчутна на дотик ніяковість. Я відчула, як щоки знову обпалює зрадницький жар. Намагаючись сховати збентеження, я поспіхом опустила очі й почала нервово м’яти в руках край своєї спортивної кофти.

— Ні, ну що ви... Все гаразд, Андрію Сергійовичу, — тихо пробурмотіла я, намагаючись повернути собі хоча б крихту колишньої впевненості. — Просто день видався трохи... насиченим. Кастети, пластикові автомати, митники... Не щодня доводиться віддуватися за шпигунські арсенали вашого сина.