Розділ 34

Салон приватного літака Сікорського зустрів нас майже нереальною розкішшю: м’які шкіряні крісла, приглушене світло й затишна тиша, яка миттєво відрізала нас від усього аеропортного божевілля.

Щоправда, тиша тривала недовго.

Щойно джет набрав висоту, пані Вероніка витягла свій новенький iPhone, увімкнула фронтальну камеру й почала записувати черговий влог для підписників:

— Привіт, мої любі! — защебетала вона в екран, витончено поправляючи волосся. — Ми нарешті злетіли. Попереду — благословенний Балі, океан і повний релакс... Подивіться, яка краса навколо!

Вона плавно водила телефоном, знімаючи дорогий інтер’єр салону, власні туфлі й хмари за ілюмінатором, повністю ігноруючи решту пасажирів.

Стас, скориставшись тим, що дорослі нарешті дали йому спокій, миттєво натягнув великі бездротові навушники й з головою втупився в планшет, де вже щосили йшла якась запекла інтернет-битва.

Я сиділа у своєму глибокому кріслі, нарешті дозволивши собі трохи розслабити плечі й видихнути після всього аеропортного дурдому.

Але раптом легка тінь лягла на мій столик.

Андрій Сергійович підійшов ближче й повільно сів у крісло навпроти мене, розділене лише вузьким полірованим столиком. Без суворого ділового костюма, у звичайній темній футболці, він виглядав небезпечно привабливо. Волосся після душу ще трохи вологе, рукави злегка закочені, а втомлений погляд сірих очей уже не здавався таким холодним і жорстким, як зазвичай.

Кілька секунд він мовчки дивився на мене, поки на задньому плані Вероніка щось емоційно шепотіла у свій телефон.

Потім Андрій трохи нахилився вперед, зменшуючи відстань між нами, і тихо запитав:

— Чому ви не сказали на митниці, що ті величезні валізи належали Стасу? І весь той пластиковий арсенал теж був його.

Я мимоволі ніяково посміхнулася, крутячи в пальцях край своєї спортивної кофти.

— А ви б мені повірили, Андрію Сергійовичу? — так само тихо відповіла я, знову піднімаючи на нього погляд. — Ви б вирішили, що нова няня просто намагається звалити провину на шестирічну дитину, щоб урятувати власну шкуру. До того ж... ми зі Стасом уклали секретну шпигунську угоду ще в маєтку. А я своїх напарників не здаю.

Андрій на мить замовк.

Його сірі очі раптом дивно змінилися. Вся звична стриманість і жорсткість кудись зникли, а в погляді промайнуло щось нове — ледь помітне, дуже тепле й несподівано м’яке.

Він повільно простягнув руку до столика й обережно підсунув кришталеву склянку з водою ближче до мене. Його довгі пальці мимохідь ковзнули по моїй долоні.

По тілу миттєво пробіг слабкий солодкий розряд.

Серце пропустило удар.

— Ви дуже незвичайна дівчина, Злато, — тихо промовив він, не зводячи з мене погляду. — Неймовірно незвичайна. Дякую, що захистили його.

Я затамувала подих, відчуваючи, як щоки миттєво обпалює рум’янець.

На такій близькій відстані я знову виразно вловила його запах — терпкий дорогий кедр, легкий шлейф тютюну й чисту свіжість після душу.

Боже…

Це було настільки магнетично, що мої внутрішні таргани вперше в житті повністю втратили дар мови й заворожено затихли.

Він дивився на мене так уважно й спокійно, що всередині знову стало небезпечно тепло.

І найстрашніше полягало в тому, що мені це відчуття зовсім не хотілося зупиняти 

Шовкова тропічна ніч загорнула Балі у свої теплі, вологі обійми. Наш літак приземлився напрочуд тихо й спокійно — аж не вірилося, що після кастетів, пластикових автоматів та аеропортного дурдому доля нарешті вирішила дати нам коротку перепочинок.

Стас заснув ще за кілька годин до посадки, остаточно зморений довгим перельотом і своїми таємними шпигунськими спецопераціями. Машина супроводу швидко довезла нас від VIP-терміналу до місця призначення