Розділ 32

Міжнародний аеропорт зустрів нас звичною суєтою, гулом оголошень про вилітні рейси та кілометровими чергами. Тільки-но Андрій Сергійович припаркував свій позашляховик біля VIP-терміналу, як одразу ж дістав телефон і викликав спеціальну службу супроводу. Рухатися самостійно з тим багажним апокаліпсисом, який організував його син, було фізично неможливо.

​За хвилину біля нас уже крутилися два бліді аеропортні вантажники з велетенським візком, на який вони з явним зусиллям завантажили три текстильні вежі Стаса. Андрій Сергійович суворо спостерігав за процесом, а Вероніка демонстративно йшла попереду, ковзаючи шпильками по гранітній підлозі й роблячи вигляд, що не має жодного стосунку до цієї дивної групи евакуйованих.

Але справжній, чистокровний хаос наздогнав нас прямо на підході до реєстрації.

​У руках малого Стаса раптом прокинувся його улюблений інтерактивний папуга — яскрава плюшева іграшка з вбудованим диктофоном, яка автоматично записувала все навколо, а потім повторювала це дурнуватим мультяшним голосом. Очевидно, цей пернатий гад уночі та вранці ретельно задокументував усі наші розборки.

​Прямо посеред залу очікування, коли навколо на секунду запала тиша, папуга раптом радісно й на всю гучність загорлав:

​— Ментовський бєспрєдєл! Труби рознесли кувалдою! Борян, шухер!

Пасажири навколо синхронно повернули голови в наш бік. Андрій Сергійович миттєво зупинився й подивився на сина таким поглядом, яким зазвичай звільняють топменеджерів без виплати вихідної допомоги. Вероніка здригнулася, а я судорожно спробувала закрити папузі дзьоб, але цей пластиковий монстр не здавався й видав фінальний акорд голосом малого Стаса:

— Державна таємниця, цивільним не кричати!

​Коли ми нарешті прорвалися до рамок металошукачів та сканерів безпеки, моя нервова система вже тихо благала про політичний притулок.

​Перша валіза Стаса поїхала по стрічці. На екрані монітора митна служба побачила суцільне щільне марево з тисяч дрібних пластикових квадратиків. Офіцер безпеки підозріло примружився, а я лише приречено уявила, як зараз посеред міжнародного аеропорту тридцять кілограмів Лего урочисто висиплються просто на підлогу терміналу.

​А от на моєму особистому рюкзаку, який Стас так благородно зголосився нести, рамка металошукача раптом загарчала так, наче всередині ховався як мінімум танковий кулемет.

​— Стояти! Охороно, сюди! — суворо крикнув митник, блокуючи стрічку. — Чий рюкзак? Дівчино, відкрийте переднє відділення!

​Я слухняно, з німим жахом у душі відкрила блискавку. Офіцер обережно засунув туди руку в гумовій рукавичці й витягнув на світ божий... важкий литий металевий кастет. Звичайний такий, класичний бандитський кастет із фірмовими насічками.

​У мене всередині все просто вимкнулося.

«Йокалеменеє... — промайнуло в голові. — Нам хана. Нас офіційно пов’язали».

​Стас поруч зі мною миттєво замовк і зробив максимально невинне обличчя, розглядаючи стелю терміналу. Але мені навіть акторського диплома не треба було, щоб прорахувати цей шпигунський хід. Ну звісно! Це ж кастет Борюсіка! Мій друг дитинства, кримінальний авторитет Боров, певно, випадково впустив його вночі під час розборок у моїй розгромленій квартирі. А малий Стас, поки ми евакуювали речі, знайшов цю «іграшку», вирішив, що це крутий шпигунський гаджет для Балі, і тихенько сховав у свій рюкзак!

Андрій Сергійович Сікорський, засновник міжнародної IT-імперії, побачивши в руках митника холодну зброю, на яку судорожно витріщалася його нова няня, просто впав у глибокий чоловічий ментальний шок. На його обличчі за кілька секунд промайнули всі стадії прийняття неминучого.

​Дякувати Богу, мій чорний відьмацький блокнот пані Зари зараз надійно відпочивав під гігантською дубовою шафою в маєтку! Якби цей компромат на пів міста зараз теж витягли на сканері поруч із кастетом Борюсіка, ми б летіли не на острови, а в камеру до мого брата Захара за повною програмою Кримінального кодексу.

​Сікорському довелося терміново вмикати всі свої зв’язки, VIP-статуси й капітали. Після десяти хвилин дуже напружених дзвінків, підключення начальників терміналу та якихось серйозних людей з міністерства кастет у нас, звісно, конфіскували, а ситуацію зам’яли як «прикре непорозуміння з дитячими іграшками».

Андрій Сергійович зумів нас розрулити, але його погляд, спрямований на мене, обіцяв дуже, дуже довгу розмову на борту літака.

​Хаос офіційно вийшов на фінішну пряму, але мої халепи на цьому явно не збиралися завершуватися