Розділ 31

Позашляховик м’яко рушив з місця, тримаючи курс на аеропорт. Поки Вероніка на задньому сидінні повністю занурилася в екран телефона, гортаючи стрічку новин чи перевіряючи бронювання вілли, у салоні панувала тиша, порушувана лише тихим шурхотом шин. Малий Стас теж притих поруч із нею, розглядаючи краєвиди за вікном.

Андрій упевнено вів машину, зосереджено дивлячись на дорогу. Я сиділа на передньому пасажирському сидінні, намагаючись зайвий раз не ворушитися й потроху приходячи до тями після всього ранкового дурдому. Слава Богу, толстовка тепер була абсолютно порожньою — паперовий шкіряний монстр залишився надійно примотаний скотчем під шафою в маєтку, тож хоча б за це я могла не хвилюватися.

Раптом на якомусь складному перехресті позашляховик різко хитнуло на повороті. Я не встигла вхопитися за поручень, ковзнула на шкіряному сидінні й неминуче полетіла в бік водія.

Андрій зреагував миттєво.

Навіть не відриваючи погляду від дороги, він різко викинув убік праву руку, перехоплюючи мене поперек і надійно притискаючи назад до спинки сидіння.

Це була всього секунда.

Але час у салоні раптом завмер, перетворившись на суцільний стоп-кадр.

Андрій на мить повернув голову, і наші погляди зустрілися.

Ми застигли всього в кількох сантиметрах одне від одного.

І в ту ж секунду всередині знову накотилося воно — те саме дивне, гаряче й лоскотливе відчуття, від якого терпнуть кінчики пальців, а серце робить божевільний кульбіт.

Що за...

— Чому ви не пристебнулися? — тихо запитав він.

Його голос звучав звично спокійно, але в ньому з’явився якийсь ледь помітний, зовсім інший тон, поки він усе ще міцно тримав мене, не дозволяючи зсунутися.

Андрій затримав мене так ще на кілька секунд, пильно дивлячись просто в очі, перш ніж повільно прибрати руку й знову повернутися до керма.

Я судорожно сіла рівно, швидко натягнула ремінь безпеки й гарячково заклацала замком, втупившись прямо перед собою.

Щоки палали так, наче їх обпекло пустельним сонцем.

«Все, Злато, ти офіційно божеволієш чи що?!» — панічно заверещав мій внутрішній голос, поки акторські таргани судорожно ховалися по кутках.

Але заперечувати очевидне було марно.

Поки Андрій тримав мене, я опинилася так близько до нього, що мимоволі вловила запах його парфуму.

І боже...

Як же він пахне.

Дорогим кедром, терпким тютюном і тією особливою свіжістю після гарячого душу, від якої миттєво паморочиться голова.

Так би й...

Заплющити очі та вдихати цей аромат аж до самого аеропорту.

Тьху, Майська, візьми себе в руки. Ти просто няня