Розділ 30

Увірвавшись до великої, залитої сонцем дитячої кімнати, Стас миттєво кинувся до ігрової зони, витягаючи з шухляди свій улюблений набір лего, без якого, за його словами, «жоден порядний шпигун на Балі не виживе».

Я скористалася моментом, тихо причинила масивні дерев'яні двері й нарешті витягла з-під толстовки товстий шкіряний записник. Від одного його вигляду в мене починав сіпатися лівий затвор моєї й без того замученої нервової системи.

Тягати цей компромат із собою в міжнародний аеропорт, під носом у занудного IT-боса Андрія та під пильним оком його нареченої Вероніки? Та це чисте, задокументоване самогубство. На першому ж митному контролі мене вивернуть навиворіт, і якщо пані Зару заарештують у бікіні прямо на пляжі, це буде занадто навіть для мого акторського амплуа.

Взагалі-то вся цифрова версія цієї пекельної бази даних уже давно була зашифрована Мишком і надійно схована на крихітній флешці в такому безпечному місці, про яке ніхто й ніколи не здогадається. Теоретично, цей паперовий оригінал можна було просто знищити. Спалити в каміні, порвати на клапті, втопити...

Я занесла руку над блокнотом, але раптом зупинилася.

Шкода.

Мені стало неймовірно шкода цей потертий шкіряний записник. Тут, на цих сторінках, була розписана вся людська глупота, жадібність, пристрасті й таємниці нашого міста. Це була моя єдина реальна страховка, мій щит від розлючених олігархів і... джерело грошей на адвокатів для мого брата Захара.

Ні, нищити його не можна.

Його треба просто монументально заховати.

Я гарячково оглянула кімнату. Ліжко? Надто банально. Подушки? Перше місце, куди загляне прислуга під час прибирання. Мій погляд зупинився на величезній важкій дубовій шафі-купе, яка стояла в кутку коридорчика біля гостьової кімнати. Вона була настільки масивною, що її, здається, не зрушив би з місця навіть цілий загін МНС-ників із кувалдами.

Діяти довелося швидко. У моїй акторській сумці, серед шпильок для волосся та залишків сценічного гриму, якимось дивом завалявся широкий рулон прозорого пакувального скотчу. Надійно обмотавши блокнот у кілька шарів поліетиленового пакета, щоб захистити від пилу, я опустилася на коліна прямо на ідеальний паркет.

Зігнувшись у три погибелі під кутом, якому позаздрили б професійні гімнасти, я зазирнула в крихітну щілину під самісіньким дном шафи. Там, між підлогою і нижньою панеллю, залишався зазор у кілька сантиметрів. Абсолютно невидиме місце. Навіть якщо хтось ляже на підлогу, він нічого не розгледить під цим темним плінтусом, поки повністю не переверне цей багатокілограмовий меблевий монстр.

Я заштовхала загорнутий блокнот углиб під дно й, відриваючи зубами шматки скотчу, намертво примотала його до внутрішньої нижньої стінки шафи.

Один рух.

Другий.

Третій...

Для вірності я розгладила стрічку пальцями.

Готово.

Тримається так, наче намертво приварено.

Коли я підвелася на ноги й обтрусила коліна, серце нарешті почало повертатися до свого нормального ритму.

Блокнот у безпеці.

Флешка схована.

Тепер я чиста перед законом, шефом і всесвітом.

— Злато! — Стас раптом смикнув мене за край кофти, тримаючи в руках купу плавок із малюнками акул та сонцезахисні окуляри. — Я вже вибрав шорти! Ми готові?

— Готові, капітане, — я з полегшенням посміхнулася, закидаючи скотч назад у сумку. — Давай сюди свої акули, пакуємо валізу. Нас чекає Балі

Я швидко скидала у невелику сумку свої нечисленні речі, які Віктор устиг вихопити з моєї затопленої квартири. Багато мені й не було потрібно — купальник шеф обіцяв купити дорогою, а решта мого майна зараз усе одно надійно трималася на пакувальному скотчі під гігантською дубовою шафою в гостьовому крилі.

— Я готовий! — дзвінко відрапортував Стас, змусивши мене виринути з думок.

Я розвернулася й повільно опустила погляд.

Посеред кімнати височіли три великі валізи. Просто величезні триповерхові монстри на коліщатках, у яких зазвичай контрабандою перевозять запчастини для невеликих вертольотів.

І, як з’ясувалося при найближчому розгляді, у найбільшій із цих валіз велетенською купою було навалено Лего.

Тисячі різнокольорових дрібних деталей, блоків і пластикових голів чоловічків лежали суцільним хаотичним шаром, готовим висипатися при першому ж необережному русі.

Я судорожно почухала маківку.

У моєму нещасному мозку райдужні восьминоги в парі з тарганами та їжаками миттєво почали будувати складні вавилонські вежі з німих запитань, а потім із панічними криками «Атас!» розбіглися хто куди.

Нас із таким багажем просто не пустять на борт. Авіалайнер Сікорського перевернеться ще на злітній смузі під вагою цього пластикового скарбу.

— Стасе... — я обережно присіла навпочіпки перед цим монументом дитячої архітектури, намагаючись говорити якомога м’якше й переконливіше. — Давай ми... ну, візьмемо якесь маленьке Лего? Один невеликий набір для секретних операцій на пляжі. Або... ну, там же, на Балі, напевно, теж можна купити Лего? Якесь зовсім нове, екзотичне. Спеціально для тропічних шпигунів? 

— Ні, мені потрібне саме це! Це вкрай важливо! — вперто заявив Стас, закриваючи руками купу різнокольорових деталей.

У цей момент до кімнати увійшов Андрій.

Після швидкого душу він виглядав набагато по-домашньому: у звичайній футболці та простих джинсах, а його темне волосся було ще трохи вогким. Він зупинився на порозі й окинув дитячу критичним поглядом.

Перед ним височіли три текстильні монстри, набиті речами Стаса, а осторонь стояла моя скромна валізка. Андрій, звісно, миттєво оцінив масштаби й зробив власні, суто чоловічі висновки.

— Злато, ти не забагато взяла речей? — спокійно запитав він.

Він перевів погляд на мене, і в його очах читався легкий шок від думки, що нова няня вирішила перевезти з собою на Балі весь свій гардероб разом із ковдрами. Потім Андрій глянув на мою невелику чорну валізу, яку якраз тримав син, і задоволено додав: