Розділ 29

За кілька хвилин ми нарешті завантажилися в машини, залишаючи затоплений під’їзд і Максима Орловського позаду.

Малий Стас застрибнув на заднє сидіння розкішного позашляховика Сікорського, усе ще збуджений від пережитих «пригод».

Олег і Віктор поїхали окремо, забравши робочий мінівен, тож у салоні великого чорного авто ми залишилися втрьох.

Я сіла на переднє пасажирське сидіння, усе ще судорожно притискаючи до живота під толстовкою свій безцінний шкіряний записник.

У салоні панувала м’яка, майже інтимна тиша.

Кондиціонер приємно обвівав обличчя прохолодою, виганяючи залишки травневої спеки.

Андрій завів мотор, але з місця не рушив.

Він повільно, дуже плавно повернувся в мій бік.

— Злато... — тихо сказав він, і його низький голос змусив мене мимоволі здригнутися.

А далі все навколо наче перетворилося на уповільнену зйомку.

Як у розтягнутому кадрі романтичного кінофільму, його довгі сильні пальці повільно й упевнено потягнулися просто до мене.

Серце миттєво пропустило кілька ударів, а потім заколотилося десь у самому горлі.

Я... я абсолютно не знала, що думати.

Повністю заціпенівши, я затамувала подих і застигла в шкіряному кріслі, щиро впевнена, що він зараз торкнеться мого обличчя, щоки чи обережно поправить пасмо волосся, яке вибилося з-під капюшона.

Андрій не відводив погляду.

Дивився мені просто в очі своїм уважним, важким сірооким поглядом, і я буквально тонула в ньому, відчуваючи, як градус напруги в машині підскакує до якогось уже зовсім немислимого максимуму.

Його рука наблизилася до моєї шиї.

Пальці завмерли біля самого коміра толстовки...

І раптом у цю секунду він щось спритно забрав із мого одягу.

Андрій плавно відсторонився назад, тримаючи між пальцями невелике чорне пір’ячко, і з легкою, ледь помітною іронічною посмішкою покрутив ним просто біля мого носа.

— Мун, пернатий ти ідіот... — подумки з диким стогоном капітулювала я, миттєво згадавши свого крука, який, мабуть, і залишив на мені цей «магічний» привіт.

Рожеві райдужні восьминоги в моїй голові тужливо захникали з новою силою, а я гарячково намагалася зробити вигляд, що ще секунду тому не збиралася знепритомніти від його близькості.

Андрій продовжував розглядати мене з неприхованим інтересом.

А машина нарешті плавно рушила з місця, тримаючи курс до будинку 

Позашляховик Андрія Сергійовича нарешті звернув на під’їзну алею маєтку.

Але тихого й спокійного повернення, звісно ж, не вийшло.

Прямо біля в’їзду, нетерпляче постукуючи підборами по плитці, нас уже чекала пані Вероніка.

Виглядала вона просто сліпуче у своєму бездоганному білосніжному костюмі, ніби щойно зійшла з обкладинки дорогого глянцю про життя мільйонерів.

Віктор та Олег на іншій машині якраз припаркувалися трохи позаду нас.

Ми тільки-но встигли вибратися з салону автомобіля.

Я навіть рота не встигла відкрити й нормально привітатися, як Вероніка кулею підлетіла до нас і буквально накинулася на мого... е-е, тобто шефа з поцілунком.

І ні.

Це точно не був милий романтичний поцілунок закоханої жінки.

Збоку все виглядало так, наче вона страшенно зголодніла в очікуванні тропічного курорту й тепер вирішила з’їсти Андрія Сергійовича просто тут, посеред двору.

Або щонайменше — влаштувати дуже показову демонстрацію власності перед усім персоналом.

Чомусь мені всередині раптом стало... дивно.

Навіть не знаю, як це нормально описати.

Якесь неприємне, абсолютно недоречне й шпигуче відчуття ворухнулося десь під ребрами.

Мої домашні таргани в касках миттєво перезирнулися, поспіхом згорнули пляжні матраци й суворо зашепотіли:

«Майська, ану тримай обличчя рівно! Ти тут просто няня, забула? Твоє діло — Стас, каша й чорний блокнот!»

Я поспіхом відвернулася від цього пристрасного канібалізму, щоб остаточно не добивати собі нервову систему, міцно схопила малого за руку й рішуче потягнула його повз обійми дорослих у бік масивних дверей маєтку.

— Так, Стасе, ходімо, — скомандувала я на ходу, поправляючи під кофтою свій безцінний блокнот. — У нас обмаль часу. Треба швидко зібрати твої валізи на Балі.

— І твої теж! — радісно підскочив Стас, ледь не волочачи мене сходами. — Бо ти тепер наша головна русалка! 

Позашляховик Андрія Сергійовича плавно зупинився на під’їзній алеї маєтку. Біля воріт нас уже чекала Вероніка Кац. Вона виглядала бездоганно й дорого у своєму білосніжному брючному костюмі — сонцезахисні окуляри Dior, ідеальна укладка й вигляд абсолютної господарки життя.

Щойно Андрій вийшов із машини, Вероніка впевненим кроком рушила назустріч, явно збираючись продемонструвати палкі почуття й ефектно поцілувати його просто перед охороною. Проте Сікорський зреагував моментально. Він чітко перехопив її за лікті, м’яко, але цілком однозначно відстороняючи від себе на відстань витягнутої руки.

— Привіт, Вероніко. Не тут і не при всіх, — сухо обірвав він її порив і зробив крок назад, ще більше збільшуючи дистанцію.

Панянка незадоволено повела плечем, миттєво ховаючи роздратування за бездоганною світською маскою, і її прохолодний погляд перемістився на мене.

Звісно, у моїй об’ємній старій толстовці й без краплі відьмацького гриму пані Зари вона мене не впізнала. Але я чудово пам’ятала її візит до мого салону, коли вона ридала й благала зробити приворот на Андрія Сікорського. А головне — я панічно пам’ятала, що саме Андрій повністю оплатив ту саму розкішну дипломну виставу Вероніки в моєму театральному інституті, де наступного тижня я мала грати Мессаліну. Головну роль у своєму житті.

Якщо ця елітна штучка зараз хоч на секунду здогадається, хто перед нею стоїть, мені кінець — і моїй роботі няні, і моєму диплому актриси.

Вероніка зневажливо оглянула мій одяг, але статус не дозволив їй опуститися до прямих грубощів. Її шпилька була витонченою: