Розділ 28

Його особистий водій Віктор, який узагалі мав бути зараз в іншому кінці міста.

Його садівник Олег, у якого сьогодні офіційний вихідний.

Його єдиний спадкоємець Стас із розпатланою головою й очима, повними шпигунського азарту.

І я.

Нова няня, яка судорожно притискала до живота товстий шкіряний записник під об’ємною толстовкою, виглядаючи так, ніби щойно поцупила з супермаркету елітну диню особливо великих розмірів.

А на фоні всього цього хаосу миготіли червоні вогні МНС, юрмилися мокрі сусіди з тазиками, а з під’їзду саме виходив слідчий Максим Орловський, який усе ще дуже недобре пропалював поглядом мою спину.

— Злато?.. Стасе?.. — Андрій Сергійович повільно перевів глибоко шокований погляд із сина на своїх працівників, а потім знову на мене.

Його брови повільно поповзли вгору.

— А це що за...

Він раптом замовк, так і не договоривши останнє, явно дуже соковите слово, вчасно згадавши про своє бездоганне джентльменське виховання та присутність дитини.

Проте залізна вена на його скроні запульсувала так виразно, що мої внутрішні таргани дружно закрили обличчя лапками й почали морально готуватися до всесвітнього погрому номер два.

Цього разу — суто від гніву шефа  

Андрій Сергійович глибоко вдихнув, явно змушуючи себе проковтнути всі нецензурні звороти, які так і рвалися назовні, і стрімко рушив просто до мене.

Весь його пафосний, залізобетонний захист мільйонера раптом кудись зник, а в очах спалахнула така щира й майже болюча тривога, що мої внутрішні таргани розгублено затупали лапками.

— Злато, ти в порядку? — запитав він, і його голос прозвучав неочікувано м’яко. — Віра сказала, що ви всі раптово кудись поїхали. У тебе щось сталося?

Я лише безпорадно відкрила рот, не знаючи, з чого почати.

Із Венеції на чотирьох поверхах?

Із вибитих дверей?

Чи з чорного блокнота компромату, який зараз буквально грів мені живіт під толстовкою?

Андрій Сергійович, не дочекавшись відповіді, повільно перевів погляд на МНС-ників, розтрощений під’їзд і, нарешті, на Максима Орловського.

Слідчий теж миттєво виструнчився, міряючи Сікорського важким професійним поглядом.

Зустрілися два чудово знайомих альфа-самці, чиї діти сиділи за однією партою.

І ревнощі Максима в цю секунду, здається, можна було фізично помацати руками.

Але справжній новий стрьом прийшов зовсім не з боку закоханого слідчого.

Поруч із нами, намертво вчепившись у повідці своїх двох велетенських сенбернарів, стояв бідний сусід Сашко з шостого поверху.

Собаки ліниво обнюхували калюжу, а сам Сашко, почувши голос Сікорського й побачивши його розкішний чорний позашляховик, раптом застиг як укопаний.

Його щелепа повільно поповзла вниз, а очі округлилися до розмірів кришталевої кулі пані Зари.

Він перевів погляд із машини на обличчя мого нового шефа й почав пильно, неймовірно прискіпливо вдивлятися в Сікорського.

Наче намагався впізнати під дорогою щетиною й бездоганним італійським костюмом когось дуже знайомого.

У мене всередині все знову похололо.

«Зелені макарони...» — панічно завили мої таргани, натягуючи каски ще сильніше. — «Що це Сашко так на нього витріщається?! Невже він згадав, що саме цей чорний джип крутився вночі біля нашого під’їзду, коли якісь міцні типи в капюшонах ламали електрощиток?!»

Якщо Сашко зараз тицьне пальцем у шляхетного IT-магната й закричить на весь двір: «Це він! Це його джип стояв тут уночі, коли мені погрожували асфальтоукладачем!» — Макс Орловський із цих ревнощів і справді заарештує свого успішного знайомого просто посеред двору.

Хаос офіційно вийшов на міжгалактичний рівень 

Андрій Сергійович, схоже, остаточно вирішив рішуче й залізобетонно припинити цей міжгалактичний дурдом. Помітивши, як сусід Сашко починає підозріло витріщатися на його чорний позашляховик, а слідчий Максим Орловський уже ледве стримує кулаки від чистих чоловічих ревнощів, Сікорський суворо повів рукою, миттєво обриваючи будь-які майбутні розборки.

— Так, завершуємо цей весь хаос, — залізно й безапеляційно скомандував він, остаточно вмикаючи режим суворого боса. — Усі по машинах. Вікторе, забирай Стаса. Олег, рушай у мінівен. Майська, швидко в мій автомобіль. Рухаємося.

Ми слухняно розвернулися, готові евакуюватися з цього затопленого пекла, але не встигли зробити й трьох кроків, як у кишені піджака Андрія дорогою треллю залився телефон.

Сікорський незадоволено зморщився, витягнув смартфон і прийняв виклик.

І тут із динаміка вирвався такий високий, капризний і до нестями вимогливий жіночий голос, що з моїм чудовим театральним слухом мені навіть напружуватися не довелося — я почула абсолютно кожне слово.

Це була Вероніка.

— Андрію! Ти взагалі де пропав?! — обурено пролунало мало не на весь двір. — Я сподіваюся, ти не забув, що вже сьогодні ввечері ми летимо на Балі?! Путівки та квитки давно куплені, готель заброньовано! Ти знайшов уже якусь няню для Стаса чи мені скасовувати свій відпочинок?!

Андрій почав щось коротко й глухо відповідати у слухавку, намагаючись трохи відвернутися, а я стою поруч і все чую...

У моїй змученій голові райдужні восьминоги тужливо захникали від такого раптового сюжетного повороту.

О ні.

Тільки не це.

Хоча...

Стоп.

Якщо подумати...

Мда...

Неісповедимі путі долі, Майська!

Тобто цей занудний, пафосний IT-магнат уже сьогодні ввечері звалює зі своєю фіфою на інший кінець планети, залишаючи мене одну-однісіньку в розкішному триповерховому маєтку з басейном, кухарем Вірою та малим Стасом?!

Та це ж не покарання.

Це ж просто королівський подарунок від Всесвіту!

Поки шефа не буде в країні, я встигну надійно сховати свій чорний блокнот пані Зари, розібратися з хакером Мишком, заспокоїти Борюсіка й нарешті виспатися на тих шовкових простирадлах!