Розділ 27

Я ледве встигла надійно заштовхати товстий шкіряний записник під свою об’ємну толстовку й міцно притиснути його ліктем до боку, як у затопленому коридорі почулися нові важкі, упевнені кроки.

Сусіди на мить притихли й розступилися.

На порозі моєї нещасної квартири з’явився високий підтягнутий чоловік у цивільному, від самої виправки якого мої внутрішні таргани миттєво виструнчилися за командою «струнко».

Максим Орловський.

Чарівний кароокий блондин, елітний слідчий і за сумісництвом — хлопець, який після нашої першої зустрічі на моєму дні народження прислав мені білі троянди й уперто кликав на полуничне морозиво.

Побачивши його, моє серце зробило якийсь абсолютно божевільний кульбіт.

Але вся романтика миттєво отруїлася страшним фактом.

Сьогодні вранці Максим дізнався, чия я сестра.

Він підняв рапорти, особову справу й зрозумів, що дівчина, яка дивним чином не виходила в нього з голови, — рідна сестра Захара Майського.

Того самого Захара, якого сам Максим Орловський нещодавно засадив за грати за шахрайство.

— Ну що тут у вас, Петровичу? Венеціанський карнавал? — спробував почати Максим зі звичною іронією.

Але варто було йому переступити поріг і побачити нас, як він одразу завмер.

Його гострий погляд миттєво вихопив мене, Віктора, Олега й повністю одягненого Стаса.

Оскільки Максим і Андрій Сікорський були добре знайомі, а Стас учився в одному класі з Максимовою племінницею Анею, слідчий миттєво впізнав усе оточення IT-магната.

— Стасе? Ти що тут робиш? — Максим здивовано примружився, а потім перевів погляд на водія й садівника. — Вітьок, Олег... А ви як тут опинилися?

— Ми допомагаємо Златі, Максиме Сергійовичу. Вона тепер працює у Андрія Сергійовича, — спокійно й розважливо відповів Віктор.

Максим повільно повернув голову в мій бік.

Суворий вираз обличчя слідчого в одну секунду злетів, поступаючись місцем такій глибокій тривозі й змішаному почуттю провини, що в мене аж подих перехопило.

Він підійшов майже впритул, повністю ігноруючи дільничного, і заговорив тихо, тільки для мене:

— Злато, тут усе серйозно... Це не просто кран. Вночі якісь типи пошкодили щиток, вирубили світло й навмисно рознесли тобі труби кувалдою. Хтось дуже хотів підставити тебе під статтю.

Він зазирнув мені просто в очі, і в його голосі прорізався глухий біль:

— Я сьогодні підняв твої документи... Чому ти мовчала про Захара? Чому не сказала, що він твій брат? Якби я знав...

Я застигла, міцно стискаючи блокнот під толстовкою.

У голові панував повний хаос.

Значить, мій чарівний Макс — це і є той самий слідчий, який посадив мого брата?

Орловський помітив мою розгубленість, перевів погляд на Олега, який усе ще тримав у руках кущоріз, і в його очах раптом спалахнули абсолютно чоловічі, гарячі ревнощі.

— Я не розумію, Майська... — уже значно жорсткіше заговорив він. — У тебе вночі коїться такий треш, твою квартиру громлять, а ти замість того, щоб набрати мене, їдеш жити в маєток до Сікорського й викликаєш для розборок його людей? Я тобі троянди надсилаю, чекаю дзвінка, а ти від мене ховаєшся?

Олег рішуче зробив крок уперед, інстинктивно закриваючи мене плечем від нападок слідчого.

— Чуєш, командире, легше! — невдоволено буркнув він. — Дівчина в шоці, а ти тут допити влаштовуєш. Ми взагалі-то приїхали її речі від потопу рятувати.

Віктор теж мовчки рушив уперед, виростаючи між мною та Максимом залізобетонною стіною.

Слідчий від ревнощів аж кулаки стиснув.

І саме в цей момент уперед кулею вискочив малий Стас, який безстрашно вклинився між двома альфа-самцями.

— Дядю Максе, ну ви взагалі шпигунські протоколи знаєте?! — дзвінко обурився хлопчик, уперши руки в боки. — Не тисніть на нашу няню! Ми сюди на надсекретну операцію приїхали — рятувати її найінтимніший дівочий щоденник від затоплення! Там усе про її перше кохання написано! Аня казала, що дівчат у такий момент не можна ругати!

Максим Орловський аж поперхнувся від несподіванки.

Він повільно перевів погляд на мій живіт, де під толстовкою виразно випирала товста папка пані Зари, і вся його злість миттєво розтанула.

У кутиках губ Макса з’явилася та сама чарівна посмішка з легкою, теплою іронією.

— Дівочий щоденник про перше кохання, кажеш?.. — тихо перепитав він, дивлячись на мої червоні щоки. — Ну гаразд. Щоденник — це святе. Вилученню не підлягає.

Потім він перевів погляд на дільничного.

— Петровичу, пиши: аварія через невідомих зломщиків, майно врятовано власницею.

А тоді знову подивився прямо на мене.

— А ти, Майська, за свій ігнор тепер винна мені як мінімум три порції полуничного морозива. І з будинку Андрія я тебе тепер сам зустрічати буду. Так Сікорському і передай.

Я лише судорожно кивнула, мріючи якнайшвидше втекти до мінівена, поки мій «інтимний щоденник» із компроматом на пів міста не випав просто на мокру підлогу до ніг  слідчого.

Тільки-но я вискочила з під’їзду на свіже повітря, намагаючись не бігти, але дуже швидко переставляючи ноги, як прямо біля самої калюжі з диким вереском гальм різко зупинився знайомий чорний позашляховик.

Серце зробило ще один прощальний кульбіт і забилося десь у районі лівого вуха.

З машини, пахнучи дорогою шкірою, парфумом і великим капіталом, рішуче вийшов Андрій Сергійович.

«Зелені макарони...» — абсолютно недоречно промайнуло в моїй голові.

Чому саме зелені — я й сама не знала.

Мабуть, тому що вони перегрілися на сонці так само безнадійно, як і мій нещасний мозок від усього цього ранкового дурдому.

Сікорський зупинився як укопаний.

Його бездоганно випрасувана сорочка, дорогий годинник і суворий, крижаний вигляд успішного бізнесмена абсолютно не в’язалися з тією картиною, яку він зараз побачив.

А подивитися там дійсно було на що...