Розділ 26

Коли наш мінівен підкотив до моєї рідної п’ятиповерхівки, я зрозуміла, що Олена Степанівна ще дуже м’яко змалювала ситуацію.

Навколо будинку панував повний хаос і суцільний треш.

Двір нагадував зону бойових дій: яскраво блимали червоні вогні машини МНС, прямо з під’їзду витікав брудний струмок води, а на лавках утворився справжній стихійний мітинг із розлючених сусідів у халатах та з тазиками в руках. Дільничний Петро Петрович із похмурим виглядом щось старанно затовкував у свій планшет.

— Так, загін, тримаємося разом. Шпигуни цивільних не бояться, — скомандував Олег, рішуче виходячи з машини.

Віктор мовчки рушив попереду, розсуваючи натовп своїми широкими плечима водія-охоронця, а я міцно тримала за руку сухого й переодягненого Стаса, який крутив головою на всі триста шістдесят градусів у повному захваті від такої «секретної місії».

Ми піднялися на п’ятий поверх.

Мої колишні залізні двері тепер сиротливо звисали на одній петлі, понівечені болгаркою рятувальників.

Всередині квартири все буквально плавало.

Мої бідні театральні конспекти перетворилися на паперову кашу, килим у коридорі хлюпав під ногами, як болото, а зі стелі у ванній усе ще монотонно капала вода.

Але коли ми забігли всередину, вся моя заздалегідь придумана брехня про «дівочу забудькуватість і незакритий кран» миттєво розлетілася на друзки.

Віктор присів біля стіни, посвітив ліхтариком на труби, а Олег аж тихо свиснув.

Це був не просто забутий кран.

Труби під раковиною й сам змішувач були не просто зірвані — їх по-звірячому, в хлам розтрощили якимось важким предметом. Наче хтось навмисно й з усієї сили гатив по них ломом або кувалдою. Металопластиковий вузол перетворився на понівечене місиво.

Тобто...

Хтось проник у квартиру вночі, поки нас не було, і зробив це навмисно.

У мене всередині все просто заледеніло, а ноги стали ватяними.

Докажи тепер комусь, що ти не верблюд.

Сусіди знизу й дільничний Петро Петрович ні за що не повірять у якихось таємничих нічних зломщиків. Вони вирішать, що це я перед виїздом влаштувала такий епічний погром через борги за оренду.

Це був повний, абсолютний попандос.

Але набагато страшнішим був сам факт того, що хтось чужий проник у мою квартиру.

Хто це зробив?

І головне — чому?

У голові миттєво вибухнула панічна думка:

А якби вночі я не поїхала з Андрієм Сікорським, а залишилася спати вдома?

А що, якщо це через Захара?

Від цієї думки в мене всередині все похололо ще сильніше.

Борги брата. Старі розборки. Люди, яким він колись перейшов дорогу.

Я ж ніколи до кінця не знала, у що саме він був втягнутий до арешту.

Ой, мамочки...

А якщо сьогодні вночі шукали зовсім не гроші й не техніку?

А якщо шукали мене?..

Що б ці нічні гості зробили зі мною?

Мене б теж кувалдою...

Мої нещасні таргани в голові моментально скинули жалобні хустки, терміново начепили військові каски й почали окопуватися, очікуючи на ядерний удар.

Очевидно, ті, хто це зробив, прийшли сюди не грабувати — бо красти в бідної студентки було особливо нічого, окрім старого телевізора й ворожильних мантій пані Зари.

Вони зробили це суто заради масштабних неприємностей і пакості.

Щоб знищити моє життя й підставити мене під кримінальну відповідальність за затоплення половини будинку.

— Йокалеменеє... — тихо вирвалось з моїх губ.

Я відчувала, що влипла по самі вуха, як нещасна жирна муха у відро з густим будівельним мазутом.

І цього разу це точно був не майський мед.

— Злато, дивись, під ліжком сухо! Твій щоденник там? — раптом гукнув малий Стас із кімнати, вивівши мене з трансу.Блокнот Зари.

Компромат на олігархів.

Я гарячково кинулася в спальню, сунула руку під мокрий матрац і з таким полегшенням намацала товсту шкіряну обкладинку записника, що мало не сіла просто на підлогу.

На щастя, блокнот лежав у непромокальній папці.

Сховавши його під об’ємну толстовку й міцно притиснувши до живота, я повернулася до коридору, де Віктор уже спокійно, але дуже жорстко розмовляв із дільничним, захищаючи мене від нападок сусідів.

І тепер залишалося найстрашніше.

Якось пояснити все це Андрію Сікорському