Розділ 25

Я тремтячим пальцем провела по екрану, натиснувши «прийняти», і з динаміка одразу вирвався такий ошелешений, верескливий ультразвук, що я мимоволі відсунула телефон від вуха на пів метра.

— Злато!!! Ви де взагалі?! Ви при своєму розумі?! — закричала Олена Степанівна таким голосом, наче в неї на очах розгортався кінець світу. — Ви затопили чотири поверхи! Чотири, Майська! З п’ятого по перший! Там унизу суцільна Венеція, у людей дивани плавають! Сусіди з четвертого хотіли ваші двері ломами вибивати, стіни дрижали! Ви трубку не брали, ніхто не відчиняв, нам довелося МНС викликати з болгарками! Рятувальники думали, що вам там погано або ви взагалі без свідомості! А наш дільничний Петро Петрович ще й зранку мені подзвонив і повідомив, що ви вночі крутилися в під’їзді в компанії якихось вкрай підозрілих бандитських елементів! Вас викрали?! Ви жива?! Ви взагалі в порядку?!

У моїй голові в цю секунду з тріском вимкнулися останні плати.

О Боже...

Коли вночі вимкнули електрику і ми похапцем із Борюсіком та Андрієм збирали речі, я, мабуть, забула закрити кран у ванній. Або через аварію стався якийсь гідроудар...

А тепер МНС виламало двері моєї орендованої квартири, сусіди знизу пишуть колективну скаргу, а дільничний Петро Петрович офіційно вписав шляхетного мільйонера Андрія Сікорського в категорію «небезпечних кримінальних елементів».

Я застигла на шезлонгу з відкритим ротом, безпорадно дивлячись на ідеальну блакитну воду басейну.

Мені просто в цю саму секунду шалено, нестерпно захотілося викупатися.

Точніше — піти на дно й більше ніколи не виринати на поверхню цієї планети.

Прямо так.

У толстовці, джинсах і кросівках.

«Піду утоплюся я в річку глибоку-у-у...» — тужливо й приречено затягнули в моїй голові лісові їжачки разом із тарганами.

Причому мої домашні комахи більше не лежали на лікарняних ліжках.

Вони дружно вдягли чорні хустки й урочисто влаштували поминки за залишками моєї репутації.

Це був не просто факап.

Це був масштабний, всесвітній, ювілейний капець тисячоліття 

Скинувши виклик від розлюченої Олени Степанівни, я відчула, як у мене буквально підкошуються ноги. Я безсило опустилася назад на шезлонг і втупилася в басейн абсолютно порожнім поглядом.

У голові настав повний, абсолютний вакуум.

Мої таргани, які щойно урочисто завершили траурну процесію за залишками моєї репутації, раптом підскочили й синхронно загорлали мені просто в мозок:

«Блокнот, Майська! Чорний шкіряний блокнот!»

О Боже.

Мій блокнот.

У мене всередині все просто заледеніло.

Там, у затопленій квартирі, під матрацом ліжка лежав не якийсь дешевий відьмацький реквізит, фосфорні свічки чи китайські карти. Там лежав мій головний, найнебезпечніший скарб — товстий чорний записник, куди я два роки поспіль ретельно заносила імена всіх своїх елітних клієнтів, їхні найбільші секрети, брудні таємниці й усю інформацію, яку мені на них гуглив і діставав рижий хакер Мишко.

Це була свята святих імперії пані Зари.

І якщо зараз цей блокнот плаває у воді, а наш дотошний дільничний Петро Петрович або сусіди з ломами знайдуть його й почнуть гортати...

Все.

Мені світить не просто штраф.

Я офіційно поїду топтати зону в сусідню камеру до свого брата Захара.

Я гарячково схопила телефон, сподіваючись набрати Борюсіка, але на екрані вже висіло свіже повідомлення від нього:

«Златуня, тут терміновий форс-мажор. Мусив виїхати з міста на пару днів по справах. Якщо що — на зв’язку».

Лисі голі їжаки...

Борюсіка немає в місті.

Кликати на допомогу його друзів — оцих лисих похмурих типів із Борюсікової бандитської компанії?

Я здригнулася від самої лише думки.

Ні, дякую.

Просити про допомогу його кримінальних дружків мені хотілося найменше. Вони б там такий армагеддон влаштували, що мене б точно закрили разом із ними.

Треба було діяти самотужки.

Прямо зараз.

Олег, який усе ще сидів на сусідньому шезлонгу, і Віктор біля машини помітили, як я раптово зблідла й почала судорожно хапати ротом повітря, наче риба, яку викинуло на берег. Навіть Стас перестав плескатися у воді й стривожено втупився в мене з басейну.

— Злато, ти як? Що сталося? — стурбовано запитав Олег, відкладаючи кущоріз. — На тобі лиця немає.

Мені терміново потрібна була мега-брехня.

Неймовірна. Шляхетна. І така, щоб змусити чоловіків діяти негайно.

Я ввімкнула весь свій акторський талант четвертого курсу театрального, притиснула руки до грудей і видала з таким трагічним надривом у голосі, що мені б позаздрив сам Станіславський:

— Хлопці, там... там катастрофа! Моя хазяйка подзвонила, квартиру затопило, двері вибивають! Але найстрашніше... там, у кімнаті, залишився мій особистий дівочий щоденник! Розумієте?! — я округлила очі від жаху. — Мій лічний, глибоко інтимний щоденник! Я туди з п’ятнадцяти років записувала всі свої найбільші секрети, переживання, перші закоханості, вірші... Якщо сусіди чи МНС-ники його знайдуть і прочитають усім під’їздом — я просто помру від сорому. Я не зможу після цього жити!

Ефект був миттєвим.

Олег, у якого, на наше щастя, саме сьогодні був офіційний вихідний, одразу підхопився з шезлонга з абсолютно лицарським ентузіазмом:

— Так, без паніки! Дівочі секрети — це святе. Жоден чужий мужик не має права читати щоденник нашої няні. Вітьок, заводь свій танк! Їдемо на штурм!

Віктор, який до цього мовчки протирав мінівен, серйозно кивнув, сховав ганчірку в багажник і дістав ключі:

— Сідайте в машину. Розберемося. Нас так просто МНС-никами не налякаєш.

Ефект був миттєвим.

Олег, у якого, на наше щастя, саме сьогодні був офіційний вихідний, підхопився з шезлонга з абсолютно лицарським ентузіазмом:

— Так, без паніки! Дівочі секрети — це святе. Жоден чужий мужик не має права читати щоденник нашої няні. Вітьок, заводь свій танк! Їдемо на штурм!