Розділ 24

На першому поверсі, біля виходу у величезну вітальню, я нарешті помітила старовинний годинник на стіні. Стрілки впевнено показували близько десятої ранку.

Офігенно... Скільки ж я спала? — подумки ахнула я, остаточно усвідомивши, що мій організм просто безсоромно вирубився майже на половину доби.

— Доброго ранку! Вам сніданок на терасу винести? — раптом пролунав спокійний жіночий голос збоку, від чого я мимоволі здригнулася й різко обернулася.

Переді мною стояла охайна приємна жінка середнього віку в акуратному фартуху.

— Андрій Сергійович уже давно поїхав на роботу, а Стас Андрійович зараз чекає біля басейну.

— Хм... дякую, — пролепетала я, все ще почуваючись трохи ніяково босоніж і в одній футболці.

— Я Віра, — привітно представилася домробітниця, простягаючи мені чашку з ароматною свіжозвареною кавою, від якої по всьому холу пішов просто божественний запах.

— А я няня, — автоматично відповіла я, намагаючись надати своєму розпатланому вигляду бодай якоїсь офіційності.

— Ага, — коротко й дуже розуміюче посміхнулася Віра, кивнувши в бік панорамних дверей.

Я взяла теплу чашку кави з рук жінки й повільно вийшла на терасу, мружачись від яскравого сонця.

Мда...

Тут було неймовірно красиво.

Величезний доглянутий газон, шезлонги й блакитна гладінь басейну, яка іскрилася під ранковими променями.

— Злато! Ти тут! — раптом пролунав дзвінкий, до нестями радісний крик, і в наступну секунду малий Стас на повній швидкості підлетів до мене й міцно, щосили обійняв за талію, ледь не змусивши розхлюпати гарячу каву просто на траву.

— Я... — я розгублено, але дуже тепло посміхнулася, опускаючи долоню на його неслухняне волосся.

Хлопчик відпустив мене, закинув голову, уважно подивився в очі й після короткої паузи тихо запитав:

— Ти ж не втечеш?

Усередині в мене щось дивно й боляче стиснулося.

Ох...

То ось чого він так чекав біля басейну.

Боявся, що я теж зникну.

— Гей, — я м’яко присіла перед ним навпочіпки, обережно поправляючи рукав його кофти. — Я ж тут. Нікуди не втекла.

Стас ще кілька секунд серйозно вдивлявся в моє обличчя, ніби перевіряв, чи не брешу я йому.

— А в кіно сьогодні підемо? — уже значно тихіше запитав він.

— Підемо, — усміхнулася я. — Тільки чур не на зомбі.

— Обіцяєш? — недовірливо перепитав хлопчик.

Я на секунду завмерла, дивлячись у його світлі, занадто дорослі для дитини очі.

— Обіцяю, — тихо відповіла я, раптом усвідомивши, що заради щирої усмішки цього самотнього хлопчика я, здається, готова вплутатися навіть у найбожевільніші халепи. І навіть життя під одним дахом із його небезпечно привабливим батьком вже не здавалося такою страшною катастрофою.

Стас із радісним криком розбігся і бомбочкою стрибнув у воду, піднявши цілий фонтан бризок. Я встигла вчасно відскочити, рятуючи свою каву, і з посмішкою влаштувалася поруч на зручному плетеному шезлонгу.

Хлопчик плавав просто чудово — впевнено, легко, наче маленька рибка. Йому дозволяли проводити час у басейні скільки завгодно, але з однією залізною умовою: тільки під суворим наглядом дорослих. Тож тепер ця відповідальна місія офіційно лягла на мої плечі.

Поки Стас нарізав кола у воді, я озирнулася.

На подвір’ї, неподалік від басейну, стояв кремезний чоловік у джинсах та простій футболці — Віктор, особистий водій Стаса. Він спокійно протирав серветкою скло розкішного мінівена й доброзичливо кивнув мені, коли наші погляди зустрілися.

Трохи далі, біля пишних кущів троянд, із кущорізом у руках порався молодий хлопець. Помітивши мене, він відклав інструмент, витер чоло рукою й із легкою посмішкою попрямував до шезлонга.

Це був Олег, садівник.

На вигляд — мій ровесник. Простий і відкритий хлопець.

— Привіт! Ти, мабуть, Злата, нова няня? — привітно запитав він, витираючи долоню об джинси, перш ніж простягнути її для знайомства. — Я Олег. Садівник тут. А Віра, яка тобі каву дала, — це моя мама. Вона тут за головну на кухні. Кухар і економка в одній особі.

— Дуже приємно, — я потисла його руку, відчуваючи, що серед усього цього пафосу знайшла хоч когось свого віку. — Масштаби у вас тут, звісно, вражаючі. Я вранці ледве з кімнати вихід знайшла.

Олег тихо засміявся, присідаючи на край сусіднього шезлонга, поки Віктор підійшов ближче й теж приєднався до нашої маленької компанії.

— О, це ти ще всього не бачила, — підморгнув Олег. — Господарство в Андрія Сергійовича масштабне. Ми, до речі, всі тут і живемо постійно. Але, звісно, не в самому головному замку, — він кивнув у бік триповерхового особняка. — Он там, за живоплотом, є окремий маленький, але дуже затишний будиночок для працівників. Там у нас у кожного по кімнаті. Мама готує, я за садом дивлюся, Віктор за машинами та Стасом наглядає.

— А ще є Марина, покоївка, — додав Віктор своїм низьким, спокійним голосом. — Вона приходить зранку, займається прибиранням і пранням у будинку, а ввечері їде додому. Тож ти тепер частина нашої великої екосистеми.

Я зробила ковток уже трохи прохолодної кави, переварюючи почуте.

Оце так розмах...

Цілий штат прислуги, окремий житловий корпус для персоналу, водії, садівники, кухарі...

Андрій Сікорський крутив своїм бізнесом на такому рівні, що міг дозволити собі утримувати маленьке автономне королівство.

І тепер я, бідна студентка театрального з купою боргів і братом за ґратами, офіційно стала частиною цього масштабного люксового всесвіту.

«Ну що, Майська...» — єхидно зашепотіли мої таргани, які після кави нарешті оговталися від нічного стресу. — «Головне — тримати спину рівно й випадково не проговоритися, що у вільний від виховання дітей час ти підробляєш всевидячою відьмою пані Зарою» 

Поки ми розмовляли, я мимохідь скосилася на кількох міцних, зосереджених чоловіків у темних футболках, які час від часу з’являлися неподалік, непомітно, але чітко патрулюючи територію вздовж високого кам’яного паркана.