Розділ 22

Я судорожно відвела погляд убік, поки мої дурні думки остаточно не розплавилися від цієї близькості, і гарячково повернула ключ, відчиняючи двері до своєї квартири 

Я переступила поріг своєї квартири, і всередині нарешті трохи відлягло.

Муна ніде не було видно. Мій крук був абсолютно вільним птахом — літав де заманеться, але завжди незмінно повертався додому. І, що найдивніше, цей пернатий чортяка якимось містичним способом завжди знав, де саме мене знайти, навіть якщо я ховалася на іншому кінці міста.

Натомість із напівтемряви коридору назустріч мені поважно вийшов Мар.

Великий, вугільно-чорний кіт із розкішними зеленими очима зупинився, вигнув спину й пильно подивився на мій дикий наряд нічної амазонки.

Я присіла перед ним навпочіпки, поправляючи шкіряні ремені на топі.

— Ми переїжджаємо. Ти ж не проти? — тихо запитала я, погладивши його за вухом.

Мар ліниво примружився, видав коротке й цілком зговірливе:

— Мяу...

А потім потерся головою об моє коліно, демонструючи, що згоден на будь-яку авантюру, аби тільки вчасно давали корм.

Борюсік тим часом важко вторапався слідом за нами, пройшов у кімнату й зі стогоном упав у старе крісло.

Він глибоко насупився, усім своїм виглядом показуючи, що ця ніч остаточно зіпсувала йому настрій.

Мені терміново треба було розвести чоловіків по різних кутках, поки мій тісний коридорчик не вибухнув від напруги.

— Борь, зроби чай чи каву, пожалуйста, — попросила я, благально дивлячись на друга дитинства. — Посидьте з паном Андрієм на кухні, а я швиденько зберу найнеобхідніше.

— Угу... — незадоволено буркнув Боря, потираючи забитий сенбернарами поперек.

Чоловіки скосилися одне на одного.

Погляд Андрія був холодним, оцінюючим і бездоганно спокійним, тоді як Борюсік дивився на нього, наче на особистого ворога.

Проте ніхто з них більше нічого не сказав.

Вони мовчки, майже синхронно, повернулися й рушили в бік моєї крихітної кухні, залишаючи мене наодинці з валізами.

Я забігла до своєї кімнати й почала гарячково збирати речі та свої численні скарби.

Руки злегка тремтіли, а в голові панував повний безлад.

Я машинально загортала в одяг кришталеву кулю, карти Таро й ворожильні мантії, абсолютно не уявляючи, що тепер робити з усім цим господарством пані Зари.

Зрештою я заховала більшість речей назад у тумби, прикривши якимось мотлохом, а із собою взяла лише карти Таро.

Як-не-як — два роки роботи. Стільки зусиль. Стільки дивних клієнтів. І грошей, які рятували мене від голоду.

Але контракт няні у Сікорського міняв абсолютно все.

Я почала пакувати речі похапцем, скидаючи у велику сумку джинси, светри й підручники.

Раптом я зупинилася перед великим дзеркалом і застигла.

«Мда, Майська...» — приречено подумала я, розглядаючи власне відображення. — «Акторка, няня, танцівниця, відьма... Ти взагалі сама знаєш, хто ти така?»

Із дзеркала на мене дивилася неймовірно втомлена дівчина в залишках відвертого шкіряного костюма войовничої амазонки, з розпатланим фальшивим волоссям і величезними темними колами під очима від хронічного недосипу й постійних стресів.

На моєму обличчі з’явилася слабка, іронічна посмішка.

О так.

Тепер я точно знаю.

З таким зовнішнім виглядом я б ідеально підійшла на головну роль у якомусь готичному фільмі Тіма Бертона.

Як привид чи зомбі — просто ідеально.

Навіть гримувати не треба .

Коли я нарешті вийшла з кімнати, затискаючи під пахвою незадоволеного Мара, з кухні долинало глухе чоловіче бубоніння. Очевидно, Андрій та Борюсік про щось розмовляли, і, судячи з напружених інтонацій, це навряд чи була бесіда про погоду.

Проте варто було мені переступити поріг коридору, як вони миттєво замовкли, синхронно повернувши голови в мій бік.

Настала важка, майже дзвінка тиша, у якій чути було лише обурене сопіння мого кота.

Я вже встигла похапцем скинути свій дикий костюм нічної амазонки, змити бойову розмальовку й швидко переодягнутися в звичні старі джинси та затишну об’ємну толстовку, взувши улюблені топтані кросівки.

Повернення до свого нормального вигляду повернуло мені бодай крихту адекватності.

Боря оцінив мій цивільний образ, важко зітхнув, підхопив мої невеликі валізи й першим рушив донизу по сходах.

Світло в під’їзді, як на зло, тепер горіло на повну потужність. Небезпека з боку сусідських сенбернарів минула, і теоретично можна було б розпакуватися назад і залишитися вдома.

Але тверезий розум підказував інше.

Ще якихось кілька днів — і оренда цієї квартири офіційно закінчується, а платити за наступний місяць мені абсолютно нічим.

Тож відступати було нікуди.

Контракт няні став моїм єдиним лотерейним квитком на виживання.

Я міцно притиснула до себе Мара й рушила слідом за своїм суворим конвоєм на вулицю.