Розділ 21

Я визирнула у вікно й здивовано застигла.

Весь мій рідний п’ятиповерховий будинок був абсолютно темним.

Та й уся вулиця навколо потонула в суцільній, глухій темряві.

Жоден ліхтар не горів. Жодне вікно не світилося. Навіть вивіски на кутку згасли.

Було темно, як у...

Я, як вихована й інтелігентна дівчина з театрального, звісно, вголос цього не сказала, вчасно прикусивши язика.

Але виглядало все це дійсно моторошно.

Певно, якась серйозна аварія на лінії чи раптове відключення світла в усьому кварталі.

Мда.

Права була стара приказка: темнота — друг молоді.

Ну й маніяків, звісно.

А також інших сумнівних кримінальних авторитетів типу мого лисого друга дитинства Борюсіка, для яких такий суцільний морок навколо мого під’їзду став би просто ідеальним прикриттям для будь-яких нічних розборок 

Не встигла я заперечити чи бодай обуритися на його безапеляційний ультиматум щодо контракту няні, як у густій темряві двору, прямо біля мого знеструмленого під’їзду, виринула масивна, грізна тінь.

Розмашисто переставляючи ноги, до машини впевнено крокував Борюсік.

Мій лисий, кремезний друг дитинства й за сумісництвом кримінальна «криша» виглядав у цьому мороці як персонаж із бандитських розборок дев’яностих. Його важка фігура наближалася занадто швидко, а насунута на очі кепка лише додавала образу небезпеки.

Андрій миттєво зреагував на загрозу.

Його тіло наче перетворилося на натягнуту струну, а рука залізобетонною, але обережною хваткою притиснула мене назад до пасажирського сидіння, закриваючи собою.

Почулося різке автоматичне клацання — він моментально заблокував усі двері позашляховика.

— Сиди тут, — глухо й суворо наказав Андрій, не зводячи напруженого, небезпечного погляду з постаті Борюсіка. Його голос став крижаним і рішучим. — Він небезпечний. Я сам розберуся.

У моїй голові миттєво заблимали червоні аварійні лампочки, а таргани всередині почали судорожно пакувати валізи.

Тобто... постривайте.

Андрій хоче захистити мене? Від мого ж Борюсіка?!

Оце так попандос...

Лисі голі їжаки, ну за що мені все це?!

Сікорський щиро подумав, що на мене посеред ночі полює якийсь hardcore-бандит або серійний маніяк, і зараз увімкнув режим шляхетного альфа-лицаря, готового розірвати будь-кого за свою нову няню.

А Борюсік, який узагалі не знав слова «дипломатія», зараз просто почне «рєшать вопроси» своїми фірмовими методами дев’яностих, захищаючи свою «Златуню».

— Пане Андрію, чекайте! Не треба нікуди виходити й нікого розривати! — гарячково заскиглила я, намагаючись перехопити його руку, яка вже міцно стиснула ручку дверей. — Це... це не маніяк! Це мій троюрідний брат! Ну, Боря! Борюсік мій! Він просто... хм... із далекого села приїхав провідати! У нього просто кістка дуже широка і стиль одягу специфічний... сільський! Не чіпайте його!

Андрій на мить завмер, повільно повернувши до мене голову.

Його примружений, проникливий сірий погляд виражав такий колосальний, залізобетонний ступінь сумніву, що мені захотілося терміново катапультуватися з машини прямо в кущі.

Справді, лисий двометровий громила вагою під центнер у важкій шкіряній куртці й із кастетом, що зрадницьки поблискував у кишені, найменше у світі нагадував бідного родича-селянина.

Тим часом мій «троюрідний брат» уже підійшов упритул до затонованого скла водійських дверей і з усього розмаху гупнув по ньому своїм велетенським кулаком, від чого я мимоволі здригнулася.

— Златуня! Ти там жива всередині?! — пробасив Борюсік на весь темний, німий двір, остаточно добиваючи мою нервову систему. — Що це за танк тут стоїть під під’їздом? Ей, чуєш, воділа, скло опусти швидко, поговорити треба! Нам чужого не треба, але й своє не віддамо! Златуня, виходь, я підстрахую! 

Я гарячково штовхнула пасажирські двері й вискочила з машини перш, ніж Андрій встиг вийти назустріч «небезпеці». Треба було терміново розрулювати цю ситуацію — ніжно, обережно, без різких рухів, поки два затятих альфа-самці не влаштували тут гладіаторські бої.

Від усього цього дикого, концентрованого стресу в мене так сильно закрутилася голова, що я на мить навіть похитнулася, відчуваючи, як можу просто зараз втратити свідомість.

Мда...

Ну за що? За які такі гріхи всесвіту мені все це дісталося?!

Подумки я вже дала собі залізобетонну обіцянку: завтра ж піду до тітки Рози. Нехай вона мені якихось своїх заспокійливих травок заварить, нерви полікує, негатив прожене й заодно перевірить, чи не причепилася до мене якась особливо люта порча.

Бо збирати стільки масштабних халеп за один-єдиний день на мою бідну п’яту точку — це вже був явний, відвертий перебір.

Тітка Роза взагалі була для мене майже рідною. Саме вона колись після дитячого будинку вчила мене всім цим «жіночим премудростям» — травам, картам, свічкам, заговорам і тому, як правильно робити загадкове обличчя пані Зари, коли клієнт уже готовий віддати останні гроші за «ритуал очищення карми».

І якщо хтось у цьому світі й міг зараз зібрати мої нерви по шматках, то тільки вона.

Навіть мої невтомні внутрішні таргани, які зазвичай весело ворушили вусами в будь-якій кризі, тепер офіційно оголосили мені бойкот, безсило впали на лапки й повним складом злягли на лікарняне від емоційного виснаження.

— Борюсік, тихо! Все нормально, це мій новий роботодавець, він просто підвіз мене! — майже пищала я, загороджуючи собою лобове скло Сікорського від занадто важких кулаків мого друга дитинства.

Коли Борюсік нарешті трохи збавив оберти й буркнув своїм хлопцям сховати залізяки, я втомлено рушила до під’їзду, мріючи лише про одне — змити з себе цю кляту бойову розмальовку амазонки й просто впасти обличчям у подушку.

Але мій озброєний і дуже серйозний конвой слухняно рушив слідом за мною по п’ятах.

Андрій закрив свій позашляховик і в два кроки наздогнав мене біля самих дверей, прорізаючи ліхтариком телефону суцільну темряву знеструмленого двору.