Розділ 15

У салоні пахло дорогим деревом, шкірою й його парфумом.

Було прохолодно. Тихо. Ідеально.

А от у мене всередині вже повним ходом кипіла каструля з панікою.

Він коротко глянув у мій бік, і я мимоволі простежила за його поглядом, опустивши очі на власну джинсовку.

І тут мене накрило остаточно.

Ну все.

Повний гамбіт.

Бліііін...

Через цей шалений ранок я навіть не помітила, що моя блузка під курткою застебнута абсолютно неправильно. Ґудзики змістилися на кілька петель убік, тканина перекосилася й дивно стовбурчилася.

Це виглядало так, ніби я одягалася в темряві під час землетрусу.

«Все, Злато, це фінал... — приречено подумала я, судорожно намагаючись прикритися сумкою. — Я помру від сорому прямо зараз. Просто тут. На цьому дорогому шкіряному сидінні...»

Хоча, якщо вже чесно...

Якщо й помирати від ганьби — то хоча б у гарній машині.

Андрій тим часом так само спокійно тримав кермо, дивлячись на дорогу, але я була готова поклястися, що в кутиках його очей знову з’явилися ті самі уважні, ледь іронічні іскри 

Тиша в салоні була такою щільною, що я майже чула власне скажене серцебиття. Я відчайдушно втискала сумку в груди, намагаючись заховати цей триклятий парад неправильно застебнутих ґудзиків. Ліве око продовжувало жити своїм окремим життям і дрібно сіпалося.

Андрій, помітивши мою запеклу боротьбу з панікою, раптом трохи збавив швидкість. Його голос прозвучав напрочуд м’яко й тихо, ніби він намагався не говорити, а буквально заколисати мій нервовий зрив:

— Стас запитує про вас... — сказав він, кинувши на мене швидкий, дивовижно теплий погляд.

А потім ледь помітно зітхнув і додав уже з тією особливою, щирою втомою, яку я чомусь щоразу в ньому помічала:

— До речі, я знову в пошуках няні... Це якась б...

Він вчасно осікся, мабуть, підбираючи менш емоційне слово замість того, що вже майже вилетіло.

Помовчав секунду й серйозно підсумував:

— Це серйозно, так...

Я лише судорожно кивнула, боячись навіть нормально поворухнутися, щоб блузка не перекосилася ще сильніше.

Тим часом велике чорне авто м’яко звернуло на парковку біля корпусу мого інституту й плавно зупинилося.

Я вже набрала в легені повітря, збираючись схопити зошити й кулею вилетіти на вулицю, але Андрій мене випередив.

Він спокійно відстебнув пасок безпеки, повернувся в мій бік, і в його очах мигнула неймовірно делікатна, майже розуміюча посмішка.

Карта світу мого сорому офіційно розширилася до масштабів всесвіту.

— Я вийду... поправте блузку, — тихо сказав він.

І все.

Без жодної насмішки. Без дурних коментарів. Без цього жахливого чоловічого “ой, а що це в нас тут”.

Він просто тепло посміхнувся й вийшов із машини, м’яко зачинивши двері, залишивши мене саму в прохолодному салоні.

Який же він усе-таки... Господи.

Залишившись наодинці, я нарешті відкинула сумку й тремтячими пальцями почала гарячково перестібати кляті ґудзики.

«Йоп тарарай...» — приречено подумала я, намагаючись влучити в правильні петлі. — «Все. Це офіційно порча. Після пар піду до тітки Рози, і нехай вона мене хоч святою водою обливає, хоч яйцями викочує, хоч круком махає. Ну не може нормальна людина так стабільно, красиво й регулярно пробивати дно...»

Я поспіхом поправила блузку, смикнула джинсовку, глибоко вдихнула й нарешті наважилася вийти з машини.

І знаєте що?

Після всього цього моя викладачка-«гестапівка» вже не здавалася мені найбільшою проблемою в житті 

Я гарячково дозастібала останні ґудзики, цього разу нарешті влучивши точно в петлі, глибоко вдихнула і вилізла з машини.

Андрій уже стояв на тротуарі, якраз ховаючи телефон у кишеню піджака. Його обличчя знову стало абсолютно незворушним, але коли він коротко глянув на мою вже нормально застебнуту блузку, у кутиках його губ ледь помітно мигнула усмішка.

Ми рушили до головного входу корпусу.

Я все ще намагалася вирівняти дихання після ранкового забігу, як раптом важкі дубові двері інституту розчинилися.

На ґанок вийшла вона.

Наша лагідна інквізиторка, володарка залікових книжок і нічних кошмарів усього потоку — Анна Петрівна.

Зазвичай її погляд міг заморозити воду в радіусі п’яти метрів, але щойно її очі впали на мого супутника... стався справжній тектонічний зсув.

Кам’яне обличчя «Гестапо» миттєво розпливлося в такій солодкій посмішці, що в мене ледь не розвинувся діабет прямо на місці.

Андрій повівся як бездоганний дипломат.

Він обережно притримав для неї двері, пропускаючи вперед, і з тією вивіреною, чисто джентльменською ввічливістю спокійно привітався:

— Доброго дня, Анно Петрівно.

— Ой, які люди! — буквально прокукурікала вона голосом, яким зазвичай завалювала студентів на іспитах.

Потім Андрій повернувся до мене.

Його погляд знову став м’яким і якимось дивно теплим.

— Гарного дня, Злато.

— І вам, — ледве вичавила з себе я.

Я розвернулася й майже пригинаючись рушила в бік аудиторії, залишаючи Андрія наодинці з цією фурією.

Але не встигла я зробити й трьох кроків, як до моїх вух долетів її кокетливий, майже муркочучий голос:

— Як справи, Андрійку? Якими судьбами до нас?

Я мало не спіткнулася на рівному місці й ледь не вписалася лобом у дверний косяк.

Андрійку?! Що-о-о?!

Мій мозок, який і так постраждав від нічних пригод, остаточно викинув синій екран смерті.

Та вона ж зазвичай людей живцем їсть на сніданок!

Звідки тут узагалі взявся якийсь «Андрійко»?!

З абсолютно круглими від шоку очима я штовхнула двері й буквально залетіла в аудиторію, падаючи на першу-ліпшу вільну парту.

Гамбіт ставав дедалі складнішим, а кількість запитань у моїй голові вже давно перевищила ту саму тисячу проблем 

Я залетіла в аудиторію, ледве переставляючи ноги, і важко опустилася на стілець. Голова гуділа, легені все ще горіли від бігу, а в мізках, як заїжджена платівка, крутилося оце дике, солодкаве «Андрійку...» від нашої залізної леді.