Розділ 14

П’ятий поверх без ліфта в моєму теперішньому стані здавався повноцінним сходженням на Еверест. На кожному прольоті я хапала ротом повітря, чіплялася за поручень і приречено думала:

«Боже, мені терміново треба в спортзал. Ну не можна ж так помирати після кількох нічних пригод...»

Тремтячими пальцями я нарешті встромила ключ у замок і відчинила двері квартири.

У напівтемному коридорі мене одразу зустріли два круглих блискучих ока.

Мій крук Мун гордо сплигнув із вішалки, залопотів крилами і замість нормального пташиного привітання своїм моторошнувато-скрипучим голосом протягнув:

— При-віт... при-віт... відьма-а-а...

Я втомлено притулилася лобом до одвірка.

— Муне, я теж тебе рада бачити, — простогнала я, стягуючи туфлі. — Але благаю, хоч ти не починай. І взагалі, ти крук, а не папуга.

Мун ображено настовбурчив пір’я, схилив голову набік і грізно каркнув:

— Па-пу-га! Розумний! Розумник!

— Ага, геній езотерики, — буркнула я у відповідь.

На автопілоті я попленталася у ванну.

Свідомість уже практично відключалася.

Я ледве стягнула із себе цей клятий діснеївський костюм, який уже ненавиділа всією душею, увімкнула гарячу воду і буквально впала у ванну.

Тепло миттєво розслабило тіло.

М’язи приємно занили після всього цього божевільного дня, очі самі заплющилися...

І я просто заснула.

Миттєво.

...

Не знаю, скільки минуло часу.

Але раптом я різко здригнулася від дикого холоду.

Очі розплющилися самі.

Гаряча вода давно закінчилася, і тепер я сиділа в абсолютно крижаній воді, тремтячи так, ніби мене викинули в ополонку посеред зими.

Зуби одразу почали відбивати чечітку.

— Йокані макарони! — вереснула я, кулею вилітаючи з ванни й ледь не послизнувшись на мокрій плитці. — Я заснула! Як взагалі можна заснути у ванні?!

Я вискочила в коридор, гарячково шукаючи рушник, і в ту ж секунду мало не наступила на Мара.

Мій великий чорний пухнастий кіт, який мирно спав біля дверей, від несподіванки підлетів угору мало не на метр, випустив кігті й обурено засичав.

— Маре! Вибач! Я не спеціально! — крикнула я, поспіхом загортаючись у халат.

Кіт демонстративно підібгав хвоста й образливо почимчикував на кухню, всім своїм виглядом показуючи, що після такого стресу йому потрібна моральна компенсація у вигляді ковбаси.

Я важко видихнула й глянула на годинник.

І в мене всередині знову все похололо.

До ранку залишалося всього кілька годин.

Похмілля явно готувалося повернутися з новою силою.

А попереду на мене чекали:

пари в університеті;

купа проблем;

і Макс Орловський, який, здається, уже серйозно вирішив докопатися до пані Зари.

Мда-а...

Мій двадцять перший день народження офіційно закінчився.

І плавно перейшов у ще більш божевільний ранок.

Я вилетіла з під’їзду як ошпарена, на ходу намагаючись застібнути куртку й не загубити сумку, з якої зрадницько визирали зошити.

Я не просто бігла. Я летіла. Спішила на пари так, що легені вже готові були оголосити мені бойкот і виплюнути залишки кисню. Рівень паніки зашкалював, бо перша пара була в одної абсолютно чокнутої викладачки. Ця жінка в минулому житті, судячи з усього, працювала десь у Гестапо, ну або щонайменше наглядачкою в середньовічній інквізиції. Запізнитися до неї хоча б на тридцять секунд означало автоматично підписати собі смертний вирок на найближчу сесію.

Я думала, що помру від такої швидкості прямо на ходу. Ноги запліталися, серце калатало десь у районі горла, і ось я, навіть не подивившись по сторонах, вискакую на дорогу.

І раптом — дикий, пронизливий, оглушливий звук гальм.

Метал заверещав так, що в мене заклало вуха. Час ніби уповільнився, як у дешевому бойовику. І все. У ту ж секунду я подумки попрощалася з життям. Перед очима миттєво пронеслися всі мої борги, недоїдене полуничне морозиво, крук Мун, який кричить «відьма», і Макс, який так і не пригостив мене обіцяним морозивом у відділку...

Я зажмурилася, згрупувалася й приготувалася до удару.

Секунда.

Дві.

Три.

Тиша...

Абсолютна, глуха тиша. Ані гнівного сигналу клаксона, ані крику розлюченого водія, який зазвичай у таких ситуаціях покриває пішоходів триповерховим матом.

Нічого.

Я обережно-обережно розплющила одне око, потім інше.

Прямо в кількох сантиметрах від моїх джинсів завмер бампер величезного, глянцево-чорного авто.

Дорогого.

З тих, які коштують як три моїх життєвих бюджети, помножені на нескінченність.

Машина буквально лисніла на ранковому сонці, відбиваючи моє перелякане обличчя.

Тоноване скло водійських дверей почало плавно й абсолютно безшумно опускатися донизу.

Я повільно, сантиметр за сантиметром, піднімаю погляд далі... вище... прямо на того, хто сидів за кермом.

Бліііін... 

Тоноване скло плавно опустилося до кінця, і я застигла, затамувавши подих.

За кермом цього глянцевого чорного монстра сидів Андрій Сікорський.

Свіжий. Спокійний. Бездоганно вдягнений. Із тією своєю ідеальною укладкою, ніби він узагалі не знав, що таке безсонна ніч, поліція, похмілля чи п’ятий поверх без ліфта.

Він трохи нахилився до відчиненого вікна, уважно оглядаючи мій ошаленілий вигляд, сумку, затиснуту в руках, і куртку, яку я через поспіх примудрилася застебнути навскіс.

— Доброго ранку... — тихо промовив він своїм глибоким голосом, від якого в мене всередині щось дивно стиснулося. — За вами женуться?

Я взагалі дихаю чи вже ні?..

Це була єдина адекватна думка в моїй голові.

Здається, легені офіційно оголосили страйк і просто забули, як працює вдих. Серце калатало десь у п’ятах, а в роті миттєво пересохло.

Андрій ковзнув поглядом униз — на мої кросівки, розв’язані шнурки й пом’яті джинси — а потім знову подивився мені просто в очі.