Розділ 13

У кабінет Макса раптом постукали.

Важко так. Упевнено.

Від цього стуку навіть дверна клямка ледь здригнулася.

Двері відчинилися, і всередину по-хазяйськи зайшов Боря.

Величезний. Лисий. У своїй шкірянці, яка героїчно трималася на його гігантських плечах.

Здавалося, він одним своїм тілом одразу зайняв половину кабінету.

— Борис Бобровський, — спокійно представився він, басом заповнюючи весь простір кімнати.

Господи...

Я мало не розплакалася від полегшення.

Мені хотілося просто в цих шовкових шароварах підскочити й кинутися Борюсіку на шию, як рідному.

Але я все ж згадала, що перебуваю у відділку, тому тільки міцніше вчепилася пальцями в край лавки.

Макс, який до цього абсолютно розслаблено сидів поруч і відверто насолоджувався моєю черговою катастрофою, раптом помітно випростався.

Він, як слідчий, чудово знав, хто такий Бобровський у певних колах міста.

Його брови повільно поповзли вгору.

Макс перевів абсолютно ошелешений погляд із Борі на мене — принцесу Жасмін із розмазаним діснеївським гримом, — а потім знову на Борю.

У його очах буквально читалося:

 «Яким боком ця бідна студентка в шароварах пов’язана з Бобровським?..»

— Доброго вечора, — спокійно прогудів Боря, швидко окинувши кабінет поглядом і непомітно кинувши мені коротке:

 «все нормально».

— Бобровський? — Макс примружився, хоча кутики його губ уже почали сіпатися в усмішці. — Не думав, що ви особисто приїдете через викрадений байк.

— Та яке там викрадення, командире, — флегматично відмахнувся Боря.

Потім одним рухом величезної руки він заштовхнув у кабінет блідого й добряче пом’ятого Даню.

Той тримав у руках якийсь зім’ятий папірець і тремтів під поглядом Борюсіка, як осиковий лист.

— Тут чисто сімейні розборки, молодь погарячкувала, — незворушно продовжив Боря. — Хлопець ось сам прийшов заяву забрати. Правда ж, Данило?

— Т-так! — нервово закивав Даня, благально дивлячись на Макса. — Так і є! Я сам їй ключі дав! Просто забув! Ніяких претензій! Це все емоції!

І тут із камери десь за стіною почувся голос Софії:

— БРЕХУН!

Я мало не вмерла прямо на місці.

Ось чому Борюсік так затримався.

Він не просто комусь подзвонив.

Він особисто відловив цього нещасного Даню й привіз у відділок під білі рученьки, щоб той швиденько забрав свою заяву.

Макс перевів погляд на Даню, потім на Борю, а тоді знову подивився на мене.

І в його карих очах уже відверто танцював сміх.

Він просто отримував якесь абсолютно щире задоволення від цього нічного цирку.

— Ну що ж... — Макс підвівся й сховав руки в кишені джинсів. — Жасмін, схоже, твій особистий джин таки приїхав.

Його погляд ковзнув по Борю.

— Причому дуже вагомий джин.

Я пирхнула собі під ніс.

— Патруль! — уже голосніше гукнув Макс. — Відчиняйте камеру й відпускайте другу принцесу. Справу закриваємо за відсутністю складу злочину.

Потім він підійшов до мене трохи ближче. Нахилився. І тихо-тихо прошепотів просто мені на вухо:

— Але від морозива ти все одно не відкрутишся, Майська. Завтра чекаю.

Його губи ледь сіпнулися в усмішці.

— Бажано без шароварів і перуки.

Я тільки ошелешено відкрила рот, переводячи погляд із нього на Борюсіка.

Мда-а...

Злато.

Твоє життя офіційно пернтворилось на якісь комелійний бойовик.

Ми нарешті вийшли з відділку поліції під нічне травневе небо. Наручники знято, протоколи скасовано, свобода.

Я глибоко вдихнула прохолодне повітря, яке після душного кабінету здавалося найкращим у світі, і обернулася до Борі:

— Ти нас спас, Борю... Дякую.

А потім я перевела погляд трохи вбік — на Софію та Даню — і в мене ледь око не сіпнулося.

Цей ідіот Даня, який ще пів години тому панічно строчив заяву про викрадення байка, зараз уже обіймав Софію за талію. А вона, замість того щоб придушити його прямо на порозі відділку за весь цей цирк, щось кокетливо муркотіла йому на вушко, ображено надуваючи губи. Даня щось виправдовувався, заглядав їй в очі, і вони виглядали як найтиповіша, до нудоти закохана парочка.

«Та вони просто знущаються з мене...» — приречено подумала я.

Увесь цей нічний армагеддон, погоня, поліцейський ескорт із мигалками, мої ледь не посивілі від страху за пані Зару нерви перед Максом — і все заради того, щоб ці двоє емоційних придурків знову воркували, як голубки?!

Ні. З мене на сьогодні офіційно вистачить абсурду.

Я різко розвернулася і, шелестячи своїми шовковими блакитними шароварами принцеси Жасмін, швидким кроком рушила геть від цієї ідилії прямо до машини Борова. Смикнула важкі двері його величезного чорного позашляховика і буквально ввалилася всередину, безсило розтягнувшись на м’якому пасажирському сидінні.

За хвилину Боря важко сів за кермо, від чого салон звично хитнувся. Він зачинив двері, відсікаючи шум нічного міста, кинув короткий погляд на мій абсолютно змучений вигляд, розмазаний діснеївський грим і фальшиву чорну косу.

— Додому? — коротко запитав він, повертаючи ключ у запалюванні. Потужний двигун тихо й упевнено загуркотів.

— Так... додому... — видихнула я з максимальною, вселенською втомою, заплющуючи очі й відкидаючи голову на шкіряний підголівник. — Дякую тобі ще раз.

Боря плавно рушив із місця, легко крутячи величезне кермо однією рукою. На його зазвичай суворому, шрамованому обличчі з’явилася м’яка, майже батьківська посмішка.

— Немає за що, принцесо, — спокійно пробасив він, виїжджаючи на порожній нічний проспект.

До будинку ми доїхали майже в повній тиші. Точніше, Боря впевнено керував своїм танком на колесах, а я на пасажирському сидінні вже напівкуняла, остаточно втрачаючи зв’язок із реальністю.

Коли машина зупинилася біля під’їзду, я ледве виповзла назовні.