Розділ 11

Вечір підкрався непомітно.

Я все ще посміхалася дітям, фотографувалася й роздавала кульки, але всередині вже відчувала тільки втому й дивну порожнечу.

І саме тоді я помітила, як до Андрія знову підійшов Олег.

Той самий партнер, який тепер, здається, бачив прокляття навіть у власній тіні.

Вони почали щось обговорювати, і я мимоволі напружила слух.

Олег знову скаржився на свої невдачі в бізнесі й майже пошепки переконував Андрія, що в усьому винна «та сама ворожка».

Я ледь не розсміялася вголос.

Якби вони тільки знали, що страшна відьма, яка «зруйнувала» чоловічу силу й бізнес-успіхи, зараз стоїть перед ними в шовкових шароварах і морально готується до нічної зміни в клубі 

Коли робочий день у ТЦ нарешті закінчився, я почувалася вичавленою, як лимон після дуже поганої вечірки.

Я вже збиралася викликати таксі, щоб просто доповзти додому, впасти на диван і забути про все на світі, як раптом біля службового виходу почувся гучний рик потужного двигуна.

Я аж здригнулася.

Це була Софія.

Моя колега з театрального, яка завжди здавалася мені тихою, милою і трохи сором’язливою.

А зараз вона виглядала так, ніби вночі таємно очолювала байкерське угрупування.

Шкіряна косуха. Високі чоботи. Важкий чорний шолом у руці.

І величезний блискучий байк, на якому вона ефектно підкотила просто до мене.

— Злато, ти ж у той бік, де живуть наші? — гукнула вона, скидаючи шолом і всміхаючись так зухвало, ніби все життя народилася для швидкості. — Сідаєш? Довезу з вітерцем. Забудеш про всі свої магічні проблеми хвилин за п’ять.

Я мовчки кліпнула.

Спочатку — на байк.

Потім — на Софію.

«Яка ж я все-таки божевільна...» — приречено промайнуло в голові.

Учора я була пані Зарою. Сьогодні — принцесою Жасмін. А тепер, схоже, маю стати пасажиркою байкерки в шароварах.

Мій здоровий глузд, який ще зранку героїчно намагався врятувати мою репутацію й залишки психіки, остаточно здався, закурив десь у кутку й вивісив білий прапор.

— Боже, допоможи мені... — пробурмотіла я й, навіть не переодягнувшись зі свого східного вбрання, залізла на байк позаду Софії.

Ми рвонули з місця так різко, що я мало не втратила душу десь на парковці торгового центру.

Вітер свистів у вухах.

Вечірнє місто розмазувалося навколо яскравими неоновими стрічками.

І на якусь коротку, абсолютно божевільну мить я раптом відчула себе... вільною.

Я міцно вчепилася в Софію, заплющила очі й намагалася хоча б кілька хвилин не думати: про борги, про Макса, про Вероніку, про Андрія, про слідчого, про привороти, про те, що моє життя остаточно перетворюється на сюжет дуже дивного серіалу.

«Коли я взагалі втратила здоровий глузд?..» — думала я, поки ми на шаленій швидкості входили в поворот.

«Мені ж завтра на пари. Теорія драми. Господи, якби викладачі зараз побачили принцесу Жасмін, яка летить нічним проспектом на байку, вони б самі пішли в монастир».

Але нехай усе це буде завтра.

Сьогодні я просто летіла крізь нічне місто, вчепившись у Софію, як у єдиний шанс хоч ненадовго втекти від свого абсолютно ненормального, хаотичного, але такого яскравого життя 

Ми мчали нічним містом, і я вчепилася в талію Софії так, ніби від цього залежало моє життя.

Хоча, якщо чесно, воно реально залежало.

Софія, розпашіла й абсолютно щаслива, витискала з байка все, що той міг дати.

Вітер свистів у вухах. Неонові вогні розмазувалися перед очима. Моє життя остаточно втратило здоровий глузд.

І саме в цей момент до мене нарешті дійшло:

— Софіє, якого біса?! — закричала я крізь вітер. — Це що, байк твого колишнього?!

— Не колишнього, а майже нинішнього! І дуже шкідливого! — гаркнула вона у відповідь, різко входячи в поворот. — Ми трохи... не поділили питання власності, і цей ідіот заявив у поліцію про викрадення!

У мене аж душа в п’яти впала.

— ЙОП ТВОЮ ЗА НОГУ!

Бо саме в цю секунду позаду нас пролунало виття сирен.

Дві поліцейські машини з мигалками стрімко наближалися крізь темряву.

— Софіє, тормози! — заверещала я, відчуваючи, як серце підстрибує десь до горла. — Гальмуй зараз же!

— Та може, втечемо? — не втрачала оптимізму ця психопатка, ще й додаючи газу.

— Ти здуріла?! Ми що, у «Форсажі»?! Тормози, кажу, бо нас зараз красиво розмажуть по асфальту!

Софія ще кілька секунд бурчала собі під ніс якісь прокльони, але все ж почала пригальмовувати.

Ми з’їхали на узбіччя.

І навколо нас майже миттєво виросли поліцейські.

Коли нарешті з’ясувалося, що байк належить її хлопцю, який подав заяву просто тому, що Софія «взяла покататися без дозволу», ситуація стала ще абсурднішою.

Я сиділа на байку у своїх шовкових шароварах принцеси Жасмін, дивилася на все це й відчувала, як у мене повільно помирає психіка.

— Я вб’ю Даню, — абсолютно щиро процідила я в бік Софії. — Особисто придушу його, щойно ми звідси виберемося.

Поліцейський, який саме перевіряв документи, дуже повільно підняв голову.

— Громадянко... ви щойно погрожували людині вбивством у присутності поліції?

Я мовчки закрила обличчя рукою.

— Господи... Ну от чому я просто не викликала таксі?..

Поліцейські переглянулися.

Картина перед ними, мабуть, була чудова: дівчина в костюмі принцеси, байкерка-викрадачка, нічна погоня, і погрози вбивством посеред траси.

Нас дуже чемно, але максимально впевнено взяли «під білі рученьки» й урочисто запросили до машини з мигалками.

— Оце так день... — приречено подумала я, коли дверцята поліцейського авто зачинилися за нашими спинами. — Спочатку олігархи. Тепер відділок. Злато, тебе реально хтось прокляв. І явно не по-дитячому 

Ситуація в поліцейській машині стрімко перетворювалася на якийсь сюрреалістичний абсурд.

Софія, замість того щоб хоча б трохи каятися, поправила свою косу й раптом майже кокетливо нахилилася вперед: