Розділ 10

Я відійшла від Андрія, намагаючись зробити вигляд, ніби мене терміново кличуть на інший кінець зали.

Серце все ще калатало.

Фраза «дякую за сина» досі звучала у вухах — щира, важка, майже болюча.

Андрій Сікорський зовсім не був тим холодним олігархом, якого я собі уявляла.

У ньому було стільки втоми й прихованого відчаю, що мені мимоволі захотілося не втекти, а просто зупинитися поруч і тихо запитати, що в нього насправді болить.

«Зупинись, Злато, — різко обірвала я сама себе, поправляючи шовкову стрічку на голові. — Ти тут працюєш, а не проводиш психоаналіз бізнесменам. Забудь про його погляд. Забудь про цей дивний годинник. Просто розважай дітей».

Але не встигла я дійти до майданчика, як дорогу мені перегородив Олег.

Партнер Андрія виглядав ще більш розгубленим, ніж учора. Історія з рожевою ватою на дизайнерському піджаку Вероніки, схоже, остаточно вибила його з колії.

— Слухайте... — прошепотів він, нервово озираючись, чи ніхто не підслуховує, і ступив ближче. — Ви ж тут працюєте... Може, чули щось про ворожку... пані Зару? Хтось із персоналу до неї звертався?

Я ледь не вдавилася повітрям.

Східна принцеса Жасмін, яка стоїть посеред дитячого свята й намагається зберегти серйозне обличчя, поки її питають про неї саму, — це було навіть смішніше за рожеву катастрофу зі солодкою ватою.

— Пане Олегу, я просто аніматорка, — натягнула я свою максимально професійну усмішку. — Моя магія — це наклейки з роботами й повітряні кульки. Про ворожок нічого не знаю. А чому вас це так хвилює?

Олег помітно зблід і подивився на мене так, ніби я була його останнім шансом на порятунок.

— Розумієте... — заговорив він ще тихіше. — Мені здається, я вчора накоїв дурниць. Згадав про цю Зару при дружині... І тепер маю відчуття, ніби вона все знає. Може, ця ворожка десь тут поруч?

«О, якби ти знав, наскільки поруч», — подумала я, ледь стримуючи нервовий сміх.

— Андрій каже, що це все дурниці, — продовжив Олег. — Але він сам... змінився. І сьогодні якийсь надто спокійний. Ніби щось задумав.

Він уважно глянув на мене.

— Злато, скажіть чесно... Ви тут не помічали нічого дивного? Може... жінку в чорному?

У мене похололи пальці.

Я раптом узагалі перестала щось розуміти.

Навіщо Олег взагалі підняв тему Зари при дружині? Він же сам панічно боїться, що його викриють.

І чому його так напружує спокій Андрія?

Що означає це його «щось задумав»?

Невже вони справді почали щось підозрювати?

— Пане Олегу, вибачте, — я швидко зробила крок убік. — На мене вже чекають діти. Але якщо побачу жінку в чорному з магічними здібностями — обов’язково вам повідомлю.

Не чекаючи відповіді, я поспішила до майданчика, де юрба дітей уже вимагала уваги принцеси Жасмін.

Я сміялася, роздавала кульки, махала руками й фотографувалася з малечею.

Але краєм ока весь час шукала в натовпі Андрія.

Він стояв неподалік і з кимось говорив по телефону.

І навіть здалеку в його очах усе ще була та сама дивна, напружена тиша.

А я, здається, остаточно переставала щось розуміти 

Софія — дівчина, яку я знала лише поверхово з нашого театрального гуртка, — буквально підпливла до мене під час короткої перерви між «магічними» виступами. Її голос звучав занадто бадьоро для мого похмільного стану.

— Злат, слухай, є тема! — вона підморгнула, грайливо поправивши волосся. — У клубі «Neon» звільнилася танцівниця. Зміна нічна, платять добре, клієнти солідні. Хочеш спробувати?

Я завмерла, намагаючись зробити вигляд, що мені байдуже, хоча всередині все миттєво обірвалося.

Гроші.

Мені вони були потрібні вже навіть не «на життя», а просто як повітря. Мій бізнес із картами Таро, приворотами й «страшними прокляттями» явно не приносив тих золотих гір, про які я колись мріяла. Борги росли швидше, ніж я встигала дихати. Кредити, рахунки, нескінченні проблеми... Іноді мені вже реально здавалося, що фінансова петля на шиї затягується все тугіше.

Танці в клубі?..

Господи.

Чого я тільки не робила, аби вижити. Але це вже було схоже на крок у безодню, після якого дуже легко перестати бути собою.

Я мимоволі згадала свого колишнього. Як він днями валявся на дивані й заливав у себе літри найдешевшого пива, поки я намагалася хоч якось витягнути нас обох із болота. Тоді я ненавиділа навіть запах того пива.

А зараз...

Зараз я б, чесно кажучи, не відмовилася хоча б від ковтка — аби тільки заглушити цей дикий головний біль.

Ну або від аспірину.

Або від чарівної палички, яка одним махом закриє всі мої рахунки.

«Може, орган якийсь продати?..» — абсолютно божевільна думка раптом промайнула в голові. — «Ну в мене ж їх два. Напевно, один не дуже й потрібен».

Я важко зітхнула, дивлячись кудись у простір.

Чому в мене немає якоїсь загадкової багатої бабусі в Італії чи тітоньки в Монако, яка раптом згадала б про свою «улюблену племінницю» й залишила їй мільйонний спадок?

Натомість у мене: брат у в’язниці, Борюсік із замашками хрещеного батька, і чорний крук, який говорить людським голосом.

— Добре, Софіє, — нарешті сказала я після довгої паузи. — Ввечері... я підійду.

Софія аж кліпнула від здивування.

— Злат, ти серйозно?

— Серйозніше вже нікуди.

І саме в цей момент мій погляд випадково впав на Андрія.

Високий. Спокійний. Неймовірно вродливий.

Навіть зараз, серед шуму й хаосу торговельного центру, він виглядав людиною з абсолютно іншого світу.

І на якусь коротку, огидну секунду мені в голову раптом залізла думка:

«А що, якби я просто використала його?..»

Зачарувала. Закрутила. Розкрутила на гроші. Закрила всі проблеми одним махом.

Від самої цієї думки мене аж пересмикнуло.

Ні.

Це було б занадто підло.

Я могла брехати людям про магію. Могла грати роль відьми. Могла бути стервою, коли життя притискало до стіни.