Розділ 9

— Звідки ти знаєш цю дівчину, Андрію? — не вгамовувалася Вероніка, не зводячи з мене свого хижого, прискіпливого погляду. — І взагалі... Щось у її обличчі... Ця перука... Тобі не здається, що вона напрочуд схожа на...

Я затамувала подих.

Серце калатало десь у самому горлі, відраховуючи секунди до мого повного провалу.

Якщо вона зараз згадає вчорашній візит до кабінету пані Зари й уголос вимовить це ім’я — моєму картковому будинку кінець.

Андрій же поняття не має про існування якоїсь там відьми. Для нього я — просто Злата. Дівчина в гігантському худі, яку він учора підвозив під травневим дощем.

Андрій злегка насупився, переводячи холодний погляд із нареченої на мене.

У його сірих очах промайнуло щире нерозуміння й помітне невдоволення таким тоном.

— Вероніко, про що ти взагалі говориш? Яка перука? Це Злата. Вона вчора допомогла мені знайти Стаса в кінотеатрі, коли наша няня знову все проґавила. А сьогодні вона працює тут. На що саме, за твоїм задумом, вона має бути схожа?

Малий Стас у своїй яскраво-рожевій футболці — яку йому, певно, спеціально вдягнули, щоб не загубити в натовпі, — миттєво зрозумів, що ситуація навколо його улюбленої Жасмін пахне небезпекою.

І вирішив діяти жорстко. Безкомпромісно. І максимально по-дитячому.

Він рішуче перехопив паличку з липкою солодкою ватою, зробив крок уперед — і з усього розмаху вліпив цим рожевим цукровим ураганом просто в бездоганний білий піджак Вероніки, зачепивши заодно її новеньку сумочку від Dior.

— О БОЖЕ-Е-Е!!! — на весь хол торговельного центру заверещала Вероніка так, що десь на першому поверсі, мабуть, перелякано здригнулися манекени. — Андрію!!! Твій син знищив мій піджак! Він увесь липкий! Моя сумочка! Охорона, зробіть щось!

Вона панічно замахала руками, намагаючись віддерти цукрові нитки від дорогої тканини, але зробила тільки гірше — рожева пляма миттєво розмазалася по білосніжному кутюру.

Двоє грізних охоронців судорожно заметушилися, витягаючи вологі серветки, а партнер Олег злякано відсахнувся вбік і пробурмотів собі під ніс:

— Це точно воно... Оце сила пристріту пані Зари... Уже й на брендові сумки перекинулося...

Андрій важко зітхнув.

Але коли він заговорив, у його голосі прозвучав такий сталевий спокій, що Вероніка миттєво замовкла.

— Вероніко, заспокойся. Це просто цукор, а не катастрофа. Олегу, проведи її, будь ласка, до адміністратора. У дамській кімнаті їй допоможуть усе відчистити.

Модель, люто шиплячи щось собі під ніс, штормом рушила в бік коридору.

За нею слухняно потягнулися охоронці з пакетами Chanel і Dior.

Няня, яка нарешті наздогнала Стаса й була бліда від жаху, швиденько потягла малого в дитячу зону, поки Сікорський-старший не виписав їй остаточний розрахунок прямо посеред холу.

Біля казкового замку нарешті запала відносна тиша.

Навколо декоративної пальми ми залишилися тільки удвох.

Андрій повільно перевів погляд на мене.

Його плечі помітно розслабилися, а в сірих очах знову з’явилася та сама глибока, втомлена м’якість, яку я помітила ще вчора в машині.

Він зробив крок ближче, і до мене знову долетів його знайомий шлейф: шкіра, дорогий парфум і той дивний, незрозумілий аромат, який я досі не могла впізнати.

— Ще раз вибач за цей хаос, Злато, — тихо сказав він, заглядаючи мені просто в очі. — Вероніка буває... занадто ексцентричною. Радий, що ти сьогодні тут. Костюм принцеси тобі дуже личить.

Я нарешті змогла нормально вдихнути повітря й ледь усміхнулася, поправляючи золоті браслети на руках.

— Все гаразд, Андрію. Для аніматора рожева вата — це звичайні робочі будні.

Він ніби хотів сказати щось іще.

Його рука з масивним годинником трохи сіпнулася, а погляд раптом став уважнішим.

І саме в цей момент мене знову накрило тим дивним, шалено знайомим дежавю.

Його очі...

У них було стільки прихованого болю, що мені раптом до безумства захотілося зняти цю дурну чорну перуку й просто побути поруч із ним собою.

Дивне відчуття 

Андрій важко зітхнув, і його плечі на мить втомлено опустилися. Потім він знову подивився на мене тим самим поглядом — уже не холодним, а якимось дивно відкритим і живим.

— Злато, не звертайте уваги на Вероніку, — тихо сказав Андрій, і в його голосі втома змішалася з ледь помітним роздратуванням. — Вона буває... занадто різкою.

Він коротко глянув у бік Стаса, який саме щось емоційно пояснював бліденькій няні, розмахуючи липкою рожевою ватою.

— А Стас... — Андрій на секунду замовк, ніби підбирав правильні слова. — Йому останнім часом важко звикати до чужих людей…останім часов він надто гостро на все реагує.

«Він навіть не здогадується... — подумала я, дивлячись у його втомлені сірі очі. — Цьому хлопчику потрібна не просто увага. Йому потрібен тато, який дійсно його бачить, а не лише свій бізнес. Боже, якби ти знав, як Стас дивиться на тебе, коли ти відвертаєшся...»

Але вголос я, звісно, нічого не сказала.

Андрій знову замовк, і я знову відчула в його голосі ту саму дивну гіркоту, ніби за цими словами роками ховалося щось дуже болюче й важке.

Я вже хотіла щось відповісти, якесь просте людське «ти хороший батько» вже майже зірвалося з язика, але раптом він змінив тон:

— Я... хотів би запросити вас на каву. Десь поза межами цього, — він ледь помітно кивнув у бік галасливого торговельного центру.

Я застигла.

Серце в грудях пропустило удар.

Андрій Сікорський. Мільярдер. Чоловік, за яким, мабуть, полює половина моделей цього міста, зараз стоїть навпроти мене й запрошує на каву мене — студентку в костюмі Жасмін із похміллям після наливки тьоті Рози.

— Пане Андрію... — почала я, відчуваючи, як обличчя починає палати. — Це не найкраща ідея. Вас там, здається, чекають партнери. А я... я маю працювати. Бо адміністратор мене просто з’їсть, якщо побачить, що принцеса замість махати дітям теревенить із власником ТЦ.