Розділ 7

Я піднялася на свій поверх, ледве волочачи ноги від утоми й усе ще прокручуючи в голові той дивний, глибокий сіроокий погляд Андрія Сікорського. Підійшла до дверей своєї квартири, намацуючи ключі в кишені худі, і... завмерла з роззявленим ротом.

Прямо на моєму придверному килимку, по-хазяйськи витягнувши лапи й ліниво жмурячись, сидів наш величезний чорний кіт Мар. А над ним, підпираючи плечем стіну й займаючи собою половину коридору, височіла кремезна лиса постать Борюсіка.

Наш Боров виглядав як канонічний кримінальний авторитет на спецзавданні, якби не кілька дуже суттєвих деталей: у своїх гігантських кулачищах, якими можна було б без проблем ламати підкови, він обережно, майже трепетно, тримав величезний, абсолютно безглуздий і неймовірно зворушливий букет білих польових ромашок та коробку цукерок.

Побачивши мене, Борюсік спочатку спробував натягнути свій фірмовий грізний вираз обличчя, але майже одразу розплився в широкій добродушній посмішці.

— З днюхою, мала! — басом прогудів він, простягаючи мені цей ромашковий вибух. — Захар щойно дзвонив із зони, через свої канали прорвався. Просив передати, що ти в нас найкраща сеструха у світі. І щоб ти не сміла киснути, поняла?

Я не встигла навіть кліпнути від несподіванки, як із-за широкої спини Борюсіка, ніби фокусники з табакерки, з голосним криком «Сюрпри-и-из!» вискочили Еля та Мишко.

Це було видовище, варте найкращих ситкомів.

Мишко — наш сімнадцятирічний комп’ютерний бог із суцільним рудим хаосом на голові, веснянками й окулярами — тримав у руках оберемок яскраво-рожевих повітряних кульок. Вигляд у нього при цьому був такий, ніби його змусили тримати ядерну боєголовку: він мружився, бурчав собі під ніс і намагався зробити так, щоб кульки випадково не луснули об лисину Борюсіка.

А Еля з абсолютно тріумфальним виразом обличчя гордо тримала великий агресивно-рожевий торт, на якому білим кремом криво, але з любов’ю було виведено:

«Златі 21!»

Мар у цей момент підвівся, підійшов до моєї ноги й голосно муркнув, вимагаючи своєї частки уваги.

«Боже, які ж вони всі дивні...» — подумала я, і в горлі раптом став важкий клубок, а в очах зрадницьки запекло від сліз, які я так старанно стримувала весь цей самотній вечір.

Суміш кримінального світу, кібертехнологій, езотеричного балагану й рожевого гламуру посеред обшарпаного під’їзду старої хрущовки.

— Майська, ти чого зависла? — невдоволено забубнів Мишко, поправляючи окуляри вільною рукою. — Я заради твого свята відірвався від зламу серверів Пентагону... ну гаразд, від нової відеогри. І взагалі, цей торт важить тонну, а Борюсік не дозволяє мені жерти його прямо тут. Відчиняй уже свою контору!

— Так-так, пані Заро, ключі на стіл, — засміялася Еля, підморгуючи мені. — Ми прийшли святкувати!

Я шмигнула носом, витерла рукавом худі першу сльозинку, що таки втекла по щоці, і щиро, на весь під’їзд розреготалася.

Усе-таки травень не такий уже й проклятий місяць.

І попри тисячу моїх щоденних невдач, полуничні катастрофи, божевільних самокатників, примхливих моделей, суворих слідчих і відьомські лінзи... у мене є вони.

Моя власна, абсолютно ненормальна, але така рідна банда.

Мої друзі.

Я вставила ключ у замок і широко відчинила двері.

— Заходьте, божевільні. Будемо ділити рожевий торт!

Вечір у моїй крихітній орендованій квартирі миттєво перетворився на канонічний фінал першокласного ситкому. Торт, шалений сміх, кульки, які Мишко раз у раз зачіпав своїм рудим хаосом на голові, і Борюсік, який героїчно намагався вмостити свої велетенські бандитські габарити на моє нещасне крісло-мішок — усе це було суцільним, чистим божевіллям.

Мар тим часом застрибнув на стіл і вичікувально втупився в рожеву глазур, явно готуючись до кулінарного злочину.

Але всесвіт, схоже, вирішив, що для моїх двадцяти одного року цього хаосу замало.

Тільки-но ми встигли розрізати перший шматок торта, як у двері знову постукали.

На порозі стояв захеканий кур’єр, який ледве тримав у руках... велетенського, просто гігантського плюшевого ведмедя, з-за якого самого хлопця майже не було видно. На вусі ведмедя теліпалася маленька рожева листівка.

— Опа, — басом прогудів Борюсік, забираючи плюшевого монстра. — А це від Захара долетіло! Я ж казав, він навіть із-під землі дістане, щоб сеструху привітати. Ну дає кабан!

Я розгорнула листівку.

«З днюхою, мала! Скоро буду на волі, тримайся!»

Знайомий розмашистий почерк брата миттєво зігрів щось усередині, і на душі стало так тепло, що я ледь знову не розплакалася.

Наступні кілька хвилин ми всією бандою намагалися знайти місце для цього плюшевого монстра в моїй маленькій квартирі.

Але щойно двері за кур’єром зачинилися, слідом пролунав ще один дзвінок.

Довгий. Наполегливий.

— Кого там іще чорти принесли? Кіберполіцію? — миттєво напружився Мишко, закриваючи кришку ноутбука.

Я здивовано підійшла до дверей і відчинила їх.

На порозі стояв інший кур’єр — цього разу у фірмовій формі найдорожчого флористичного бутика міста. У руках він тримав... о боже.

Неймовірно гарний, розкішний букет.

Білі квіти перепліталися з ніжно-рожевими, між ними виднілися якісь екзотичні фіалкові суцвіття, а аромат... Боже, який це був аромат. Дорогий, свіжий, із легким натяком на елітний чоловічий парфум.

— Златі Майській від аноніма, — чемно посміхнувся кур’єр, передав мені це флористичне диво й швидко пішов.

Я так і залишилася стояти посеред коридору, тримаючи в руках цей біло-рожевий шедевр.

Моя банда миттєво затихла, витягнувши шиї.

Прямо по центру букета була встромлена невелика листівка, яка трохи вибивалася з усієї дорогої композиції своєю дивною простотою.

Я обережно витягнула її й опустила погляд на текст.

Угорі абсолютно карявим, дитячим і розмашистим почерком, який ледве тримався рядків, було виведено: