Розділ 6

«Кохання — це коли навіть паніка поруч із людиною стає трохи тихішою»

Проходячи повз нього до салону, я буквально на мікросекунду затрималася й опинилася занадто, просто неймовірно близько до Андрія. Мій ніс миттєво вловив його шлейф — шалену суміш дорогого чоловічого парфуму, запаху шкіри, теплого салону машини, глибоких ноток сандалу... і ще чогось ледь вловимого, дивного й абсолютно незнайомого, чого я ніяк не могла розпізнати.

Я швидко ковзнула на шкіряне сидіння. «Так, Злато, ну що за театральні пристрасті? — подумки вилаяла я сама себе, пристібаючись. — Ти вже на ходу вигадуєш те, чого насправді немає. Менше треба було хорори дивитися, медіум недороблений».

Андрій обійшов машину, сів за кермо і закрив двері, відсікаючи шум дощу. В салоні запала приємна напівтемрява. Він поклав руки на кермо, збираючись рушати, і мій погляд намертво зачепився за його ліве зап'ястя. Світло від приладової панелі ковзнуло по темному татуюванню і тому самому масивному годиннику зі стертим гравіруванням. Навіть зараз я майже фізично відчула те дивне, тривожне тепло, яке від нього йшло.

— Гарний годинник, — абсолютно не подумавши, автоматично бовкнула я.

І одразу ж сильно прикусила губу. «Дурепа! Ну навіщо ти це сказала?! Я ж звичайна Злата, а не пані Зара!»

Андрій на мить завмер. Його погляд опустився на циферблат.

— Так... — коротко й глухо відповів він.

Його пальці раптом сильніше стиснули шкіряне кермо — аж до побіління суглобів. Більше він нічого не сказав, повністю замкнувшись у своїх думках, і атмосфера в машині миттєво стала напруженою.

Але довго мовчати нам не судилося.

Із заднього сидіння раптом пролунав дуже серйозний голос Стаса:

— Злато, а ти підеш зі мною в кіно ще раз?

Я ледь не засміялася, розвертаючись до малого:

— Знову на зомбі?

— Е-е-е, ні... щось інше... — Стас кумедно насупив носа, задумливо звів брови, а потім легенько штовхнув батька за плече: — Тату, а які фільми взагалі люблять дівчата? Підкажи, а то я не знаю.

Андрій, який до цього сидів похмурий як ніч, від несподіваного запитання сина аж захлинувся повітрям і знову тихо закашлявся, а я сховала обличчя в долонях, стримуючи новий напад сміху.

Оце так залицяльник росте 

— Тату!! Чуєш мене? — наполегливо смикнув батька за рукав Стас, вимагаючи негайної відповіді на своє життєво важливе шлюбне питання.

Андрій знову судорожно хапнув ротом повітря, намагаючись повернути контроль над ситуацією, яка на повній швидкості котилася в якийсь абсолютний сімейний хаос. Його бездоганний бізнес-фасад дав серйозну тріщину, а обличчя злегка почервоніло.

— Стасе... — нарешті заговорив він, ретельно підбираючи слова й намагаючись звучати максимально спокійно та педагогічно. — У Злати є свої справи, робота, навчання і... взагалі, дівчата не чекають так довго, поки хтось виросте.

Я зрозуміла, що бідного олігарха треба терміново рятувати від весільного пресингу власного шестирічного сина, поки він остаточно не втратив дар мови.

— А знаєш, Стасе, — весело втрутилася я, розряджаючи атмосферу, — я працюю по неділях аніматором у новому торговельному центрі. Там завжди багато цікавого: конкурси, величезні роботи, солодка вата, ігри.

Я залізла в глибоку кишеню худі й витягнула трохи пом’ятий, але яскравий глянцевий флаєр-запрошення, який нам видали на театральному курсі для підробітку.

— Ось, це на грандіозне відкриття ТЦ. Я там працюватиму щонеділі. Тримай, це тобі особисте запрошення від мене.

Андрій, глянувши на яскравий папірець у моїх руках, раптом дуже м’яко й тепло усміхнувся.

Стас діловито взяв флаєр, шмигнув носом, уважно вивчив емблему торговельного центру і раптом видав:

— О, так це ж татовий! Він там постійно пропадає. Усе життя сидить через свій бізнес.

— Що?.. — перепитала я, і в моїй голові на секунду просто вимкнувся звук.

І лише в цю мить до мене, як до жирафа, нарешті дійшло.

Чому назва цього нового суперсучасного ТЦ здавалася мені такою знайомою?

Чия це, в біса, мережа?

«Сікорський Group».

Ну звісно.

Це ж його чортів торговельний центр.

Я збираюся по неділях стрибати в костюмі гігантського плюшевого робота на об’єкті, який належить чоловікові, що зараз сидить поруч зі мною за кермом.

Ну супер.

Невдачі Злати Майської офіційно вийшли на новий, олігархічний рівень.

Поки я подумки перетравлювала цей шок, Андрій плавно рушив із місця. Дощ за вікном знову набирав силу, великі краплі голосно барабанили по даху машини, створюючи дивне відчуття затишку та ізольованості від усього світу. Салон позашляховика пахнув шкірою, дорогим парфумом Андрія й ледь помітним сандалом.

За кілька хвилин автомобіль м’яко загальмував біля мого старенького, трохи обшарпаного під’їзду.

— Ось мій будинок. Дякую, — тихо сказала я.

Я розвернулася до заднього сидіння:

— Стасе... не сумуй більше. І не тікай від нянь на криваві хорори, добре?

— Дякую, Злато. Я прийду в неділю, — дуже серйозно, по-джентльменськи кивнув хлопчик.

Я перевела погляд на водія.

— І вам дякую, що підвезли. І... за каву теж.

Я вже відчинила двері й майже вийшла з машини, підставивши голову під прохолодні краплі травневого дощу. Але на якусь коротку, майже фатальну мить раптом завмерла й знову зустрілася поглядом із глибокими сірими очима Андрія.

І в цю секунду мені здалося, що я просто забула, як дихати.

Час ніби на мить зупинився.

Чому мені раптом здалося, що я до болю знаю цей погляд?

Цю приховану на самому дні його очей тугу.

Цей глибокий, затаєний біль, який я відчула ще в кав’ярні.

Що це за дивне, майже божевільне дежавю?

Де я могла бачити цей погляд раніше, якщо пані Зара бачила його лише на фотографії, а звичайна Злата познайомилася з ним буквально годину тому?

Що за чортівня коїться в мій день народження?..

Я судорожно, навіть трохи перелякавшись власних думок, зачинила двері машини.