Розділ 5

«Якщо все йде за планом — це точно не мій план»

Я рішуче підвелася з-за столика, поправляючи свій гігантський капюшон.

Треба було робити ноги. І бажано негайно, поки Макс своїм детективним нюхом не звів докупи аромат моїх відьомських благовоній і полуничного сиропу, а Андрій не влаштував мені повноцінний допит.

— Ну що ж, джентльмени, мені пора. Мене... чекають удома, — збрехала я, навіть не кліпнувши оком.

Чиста акторська майстерність.

При цих словах Андрій і Макс одночасно підняли на мене погляди.

Сіроокий бізнесмен дивився з глибокою, виснаженою вдячністю.

А кароокий слідчий — із такою хитрою іскоркою в очах, ніби вже прораховував, на який саме день тижня призначити мені обіцяне побачення з морозивом.

Я нахилилася до малого, який саме доїдав свій шоколадний шедевр.

— Не губись більше, Стасе.

— Ага, — серйозно кивнув малий.

— І не сумуй більше, — тепло додала я, згадавши його слова про маму й вічно зайнятого тата.

— Не буду, — пообіцяв шестирічний комп’ютерний хакер.

Я вже майже розвернулася в бік свободи, як раптом за спиною пролунав тоненький, але надзвичайно серйозний і безапеляційний голос:

— Злато! Почекаєш мене?

— Що?.. — я аж кліпнула від несподіванки й повільно озирнулася.

— Ну, почекаєш, — абсолютно спокійно продовжив Стас, розправивши плечі з копіювальним пафосом свого батька. — Я підросту й одружуся на тобі. Ти хороша.

Поруч почувся дикий судомний кашель.

Бідний Андрій Сікорський, який саме зробив ковток кави, ледь не вдавився нею просто за столом.

Він закашлявся так, що, здавалося, зараз легені вилетять назовні, а Макс Орловський збоку просто вибухнув безсоромним реготом на все кафе, плескаючи себе долонею по коліну.

А Стас?

Стас із абсолютно незворушним виглядом спокійно засунув до рота черговий шматок тістечка, більше навіть не дивлячись у мій бік.

Справжній чоловік.

Зробив пропозицію — і повернувся до важливих справ.

Я нічого не відповіла.

Я швидко штовхнула скляні двері кав'ярні й вийшла на прохолодну вечірню вулицю. Свіже повітря миттєво вдарило в обличчя, але серце все ще калатало десь у районі горла.

Не встигла я пройти й десяти метрів, як позаду почулися швидкі, рішучі кроки.

— Злато! Зачекайте! — пролунав чоловічий голос.

Я зупинилася й обернулася. Мене наздоганяв Андрій Сікорський. Без піджака, в одній сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком, він більше не виглядав тим застебнутим на всі ґудзики суворим брюнетом із бізнес-форумів.

— Хотів ще раз подякувати вам за Стаса, — сказав він, трохи важко дихаючи. Його обличчя пом'якшало. — І... вибачте, що так вийшло. Через цього малого розбишаку ви навіть фільм нормально не додивилися. Він у мене вміє влаштовувати хаос.

— Усе гаразд, — я щиро посміхнулася, засовуючи руки в кишені великого худі. — Насправді зомбі на екрані вже починали мене втомлювати. Стас швидше врятував мій вечір.

У цей момент небо над нами важко зітхнуло, і знову пустився дрібний густий травневий дощ. Краплі залопотіли по асфальту, змушуючи перехожих поспіхом відкривати парасолі. На парковці прямо біля кав’ярні моргнув фарами велетенський чорний позашляховик. Крізь затоноване скло заднього сидіння було видно, що Стас уже сидить усередині, сумирно пристебнутий паском безпеки.

— Погода зовсім зіпсувалася, — Андрій подивився на небо, а потім знову перевів погляд на мене. — Давайте я вас підвезу? Нам усе одно по дорозі.

Я на секунду завагалася. Дивилася на нього і мимоволі думала: «А він дійсно бісової сили вродливий». Але за цією бездоганною зовнішністю успішного чоловіка я раптом дуже чітко розгледіла колосальну, майже смертельну втому. І це була не просто фізична виснаженість від роботи чи біганини за сином. Ні. Тут ховалося щось значно глибше.

Від нього тягнуло якимось глухим, затаєним болем. Болем і зрадою. Чимось дуже гірким, що залишало після себе присмак дикого степового полину.

«Ось воно що...» — подумала я, згадуючи його годинник і свій дивний розклад карт Таро під час сеансу з Веронікою Кац. — «Навколо тебе й справді збираються темні хмари, Андрію Сікорський».

Він зробив крок убік і джентльменським рухом відкрив переді мною дверцята машини.

— Дякую... — тихо відповіла я й рушила вперед.