Розділ 4

«Коли життя дає тобі проблеми — роби вигляд, що це сюжет»

Ми влаштувалися за затишним кутовим столиком у кафе прямо біля кінотеатру. Стас, як і обіцяв, поводився як справжній дорослий: обережно їв шоколадний торт ложечкою, не бруднив сорочку і взагалі демонстрував манери маленького принца королівської крові.

«Ну от, побесідували, — думала я, з усмішкою спостерігаючи за малим. — Оце так компанія на моє свято. Зате хлопець золотий».

Я сьорбала свій лате й подумки жаліла бідну няню, яка, мабуть, уже обірвала всі телефони, уявляючи, які «круті пряники» їй прилетять від грізного боса Сікорського.

На екранах у фойє крутили трейлер того самого мультика про роботів, куди Стас так і не дійшов, обравши натомість кривавих зомбі.

Раптом за прозорими скляними стінами кав’ярні почався справжній шухер.

Повз нас, ледь не збиваючи декоративні кущі, пробігли двоє велетенських лисих чоловіків у чорних костюмах із раціями у вухах.

Виглядали вони так, ніби Борюсік вирішив клонувати себе для масштабності.

Вони заглядали під кожну лавку й мало не перевертали смітники догори дриґом.

Не встигла я зробити черговий ковток, як пластикові двері кав’ярні практично злетіли з петель.

У приміщення буквально влетів Андрій Сікорський власною персоною.

У реальному житті він виглядав ще ефектніше, ніж на фото хакера Мишка: розстебнутий дорогий піджак, розпатлане темне волосся, дика паніка в очах і погляд, здатний спопелити малий бізнес у радіусі кілометра.

Охорона за його спиною вишикувалася мало не в шеренгу.

Андрій різко обернувся — і завмер, побачивши свого сина, який у цей момент абсолютно спокійно запихав у рот шматок полуничного зефіру.

— Стасе?! — голос Сікорського прогримів на всю кав’ярню так, що в офіціантки ледь не випав піднос. — Ти... ти що тут робиш?!

Малий навіть оком не моргнув.

Він акуратно поклав ложечку, витер серветкою рота й абсолютно спокійно відповів:

— Тату, не кричи. Я святкую день народження Злати. Ми їмо торт. Няня нудна, а зомбі в кіно були несмачні.

Сікорський-старший на секунду просто втратив дар мови.

Шок на його обличчі можна було продавати за гроші.

Його розлючений і водночас абсолютно розгублений погляд сірих очей перемістився на мене.

Я сиділа у своєму величезному худі й гарячково намагалася злитися з кольором стін.

Але шоу тільки починалося.

Із дальнього кутка кав’ярні, де біля вікна мирно стояли два порожніх стаканчики з-під соку, раптом підвівся високий чоловік.

— Так-так-так... І кого це ми тут знайшли? — пролунав до болю знайомий веселий голос.

О ні.

Тільки не це.

З-за величезної монстери в кутку вийшов Максим Орловський.

Мій кароокий блондин-слідчий.

Він був у звичайній темній футболці, а за руку тримав маленьку кучеряву дівчинку років шести, яка зосереджено догризала шоколадне вухо від бісквітного зайця.

— Максим? — Андрій Сікорський здивовано насупився, впізнавши слідчого. Схоже, по бізнесу чи якихось офіційних справах вони були трохи знайомі.

— Привіт, Андрію, — Макс посміхнувся своєю фірмовою «рекламною» посмішкою, а потім перевів погляд на мене.

Його очі миттєво округлилися.

— О, полуничне морозиво! Тобто... Злата? Яка зустріч.

Я закрила очі рукою.

Всесвіте, за що?..

Двоє найнебезпечніших чоловіків мого дня опинилися в одному метрі від мене, поки я сиджу в брудному після падіння худі.

— Ви знайомі? — Андрій переводив погляд із Макса на мене, остаточно заплутавшись у цьому абсурді.

— Ще б пак! — весело відгукнувся Максим, підходячи ближче. — Ця прекрасна панянка сьогодні вранці стала жертвою самокатного тероризму. А от що вона робить із твоїм сином — це вже питання до мого професійного нюху.

— Тату, Максе, ви нічого не розумієте, — раптом втрутився Стас, по-дорослому зітхнувши. Він кивнув на кучеряву дівчинку поруч із Максимом. — Марійко, скажи їм.

Маленька Марійка, яка, як виявилося, була племінницею Макса, серйозно кивнула:

— Угу. Стас утік із мультиків про роботів, бо він боягуз. А ця тьотя хороша, вона дала попкорн. Ми зі Стасом взагалі-то в один клас ходимо! Ви просто не розумієте, що нам уже по шість років і ми все вирішуємо самі.

Сікорський важко видихнув, потер перенісся й подивився на мене вже без агресії, але з глибокою підозрою:

— То ви... врятували мого сина від зомбі-фільму?

Максим тим часом примружився, хитро розглядаючи моє обличчя, а потім раптом ледь помітно принюхався до повітря.

У кав’ярні все ще тонкими нотками пахло індійським сандалом після моєї недавньої відьомської сесії.

Макс із абсолютно незворушним, суто діловим виглядом підсунув собі стілець і всівся за наш столик, ніби його офіційно запросили сюди як головного гостя вечора.

Я подумки закотила очі так глибоко, що ледь не побачила власний мозок.

«Серйозно, всесвіте? Двадцять один рік. Просто фантастичний день народження в компанії шестирічок, слідчого й нервового олігарха», — волав мій внутрішній голос.

Намагаючись не дивитися на Макса, щоб випадково не спітніти від нервів, я перевела погляд на Андрія Сікорського.

І тут мене наче облили крижаною водою.

Годинник був на місці.

Той самий масивний, шалено дорогий годинник зі злісно зашліфованим гравіюванням, який пів години тому лежав на моєму відьомському столі поруч із фотографією Андрія, зараз красувався на його лівому зап’ясті.

Отже, Вероніка таки встигла повернути його власнику перед тим, як Сікорський кинувся шукати сина.

Мої пальці мимоволі сильніше стиснули стаканчик із-під лате.

Годинник знову повернув мені те дивне, тривожне відчуття небезпеки.

Андрій стомлено опустився на вільне крісло, потер обличчя руками й хрипко видав:

— Мені потрібна кава. Терміново.

— Ага. І бажано ще щось міцніше туди хлюпнути, так, Сікорський? — єхидно додав Макс, розвалившись на стільці. — Але обломись, це дитяче кафе. Максимум, що тобі тут наллють, — молочний коктейль «Радість гномика».