Розділ 3

«Кохання — це страшніше за кримінальну справу»

Я піднялася, задула свічки, попрощалася з Елею, яка вже закривала свій магічний прилавок з амулетами, і нарешті зачинила контору.

На щастя, я жила зовсім недалеко — моя маленька орендована квартирка була буквально за кілька хвилин ходьби від салону.

Прийшовши додому, я першим ділом полізла в душ.

Це було неймовірне блаженство — стояти під гарячими струменями води й повільно, сантиметр за сантиметром, змивати із себе важкий грим пані Зари.

Разом із чорною підводкою, товстим шаром тоналки й фіксатора у водостік стікав увесь мій відьомський пафос.

Я зняла важкі чорні лінзи, обережно сховала перуку.

І з дзеркала на мене знову подивилася звичайна Злата Майська — трохи втомлена, ніжна зеленоока блондинка з ластовинням на носі.

Сьогодні мій день народження.

Двадцять один рік.

А планів на вечір — абсолютний нуль.

У мене було не так багато людей, із якими дійсно хотілося б розділити цей день. Посидіти на кухні, обійнятися, щиро посміятися чи навіть поплакати.

Хтось давно поринув у власне доросле життя.

А єдина найближча людина — мій дурний брат Захар — зараз дивився на травневий дощ крізь тюремні ґрати.

Я натягнула своє улюблене величезне худі, взула кеди й вийшла на двір.

Дощ уже майже стих, залишаючи після себе прохолоду й запах мокрого асфальту.

Наближався вечір.

Місто повільно запалювало перші ліхтарі.

А я стояла посеред вулиці зовсім сама у свій двадцять перший день народження, сховавши руки в кишенях.

Я неспішно йшла вечірнім містом, ховаючи ніс у комір величезного худі. Дощ ущух, залишивши по собі дзеркальні калюжі, в яких кумедно відбивалися неонові вивіски. Проходячи повз яскравий фасад торгового центру, мій погляд випадково зачепився за афішу кінотеатру. О, там якраз крутили дві новинки: якийсь яскравий мультик про роботів і нову моторошну страшилку.

«Ну і що ми оберемо для святкування тріумфального самотнього двадцять першого дня народження? — подумала я. — Роботів? Ні-і-і. Звісно ж, йдемо на страшилку!»

Для повного занурення в атмосферу моєї особистої життєвої кризи мерці, що пожирають мізки, підходили просто ідеально.

Я купила квиток, вистояла чергу й обзавелася канонічним набором: велетенським відром попкорну та літровим стаканом коли, від крижаного холоду якої одразу звело зуби. Ну звісно, гуляти так гуляти!

Дві години про зомбі, моторошні криваві соплі та відірвані кінцівки — шикарна, просто геніальна ідея для святкування дня народження.

Я вмостилася в м’якому кріслі напівтемного кінозалу. Людей було зовсім небагато — кілька парочок на задніх рядах і пара таких самих відчайдушних одинаків, як і я.

Перші хвилин тридцять усе було нудно й банально: підлітковий табір, дурні жарти, перша жертва... Аж раптом на весь екран розгорнувся пристрасний поцілунок із зомбі.

— Бе-е-е... — тихо прокоментувала я на весь зал. — Це що, романтика така? Невже цій повсталій із мертвих дамочці настільки не вистачало чоловіків, що вона переключилася на свіжу мертвечину? Хоча... ладно. У мене з цим теж зараз серйозна криза, але маю надію, що до такого рівня я все ж не дійду. Як-не-як, я перебірлива пані!

Раптом збоку від мене почувся якийсь шелест і шурхіт. Я не встигла навіть повернути голову, як на сусіднє крісло швидко вмостився... малий карапуз.

Я придивилася в напівтемряві залу — дитина! На вигляд років п’ять або шість. Хто, в біса, взагалі впустив його сюди на фільм із віковим цензом 18+?!

Малий сів рівненько, відкрив рота від подиву й загіпнотизовано втупився в екран. А там якраз якийсь мрець із хрускотом доїдав чиєсь плече.

— О-о-о, зомбі-і-і... — захоплено прошепотів хлопчик. Його очі в цей момент були круглими й великими, як чайні блюдця.

Я нахилилася до нього й тихо запитала:

— Малий, а тобі тут взагалі можна перебувати?

— Можна! Я дорослий, — гордо шепнув він у відповідь, навіть не відриваючи погляду від кривавого видовища. — Мене взагалі-то повели на мультик про роботів, але я втік. Я сміливий і дорослий, і мені зовсім не страшно, ось!

Він знову випнув підборіддя й втупився в екран. Мої театрально-детективні мізки миттєво ввімкнулися на повну потужність. Сама дитина в кінозалі на вечірньому сеансі? Певно, його прямо зараз із криками шукає весь торговий центр.

— Ходімо, — лагідно сказала я, відставляючи попкорн. — Я відведу тебе на касу або до охорони. Твої батьки, мабуть, уже сходять із розуму й шукають тебе.

— Неа, не шукають, — насупився малий. — Там няня... Вона зануда, тільки в телефоні сидить і бурчить. Не хочу до неї.

— Ну добре, няня, — я вже остаточно втратила будь-який інтерес до фільму. Екранні зомбі програли реальному життю. — А батьки? Де вони?

Хлопчик на мить опустив голову, і його войовничий запал трохи згас.

— Тато завжди зайнятий. У нього робота, бізнес-шмізнес... — абсолютно дорослим, тужливим тоном зітхнув малий. — А мами немає. Вона пішла... давно.

Я аж замовкла. Усередині щось боляче й гостро кольнуло. Одинокі діти, яким не вистачає батьківського тепла, — це була моя найбільша слабкість. Сама ж виросла в дитбудинку й надто добре знала це відчуття порожнечі.

На мить у залі стало так тихо, що чути було лише бензопилу з екрана.

— Хочеш попкорн? — тихо запитала я, підсуваючи до нього велетенське паперове відро.

— А можна? — хлопчик нарешті відірвався від фільму й перевів на мене погляд.

У напівтемряві залу, коли екран на секунду спалахнув білим світлом, я чітко побачила його обличчя.

Неймовірно красиві, глибокі сірі очі.

Темне волосся.

І навіть попри дитячий вік — ті самі чіткі, витончені вилиці.

У моїй голові зі швидкістю блискавки сплив образ брюнета з фотографії, яку мені годину тому показувала Вероніка Кац.

Андрій Сікорський.

О боже...

Та цей малий — його маленька копія.

— Я Стас, — чемно представився хлопчик, запускаючи маленьку ручку у відро з попкорном.