Розділ 2

«Пані Зара не гарантує результат. Тільки пригоди»

У кімнату буквально влетіла хмара таких дорогих і нудотно-солодких парфумів, що в мене ледь не випали мої чорні відьомські лінзи.

Вероніка Кац з’явилася у дверях, мов королева на подіумі.

Висока, довгонога, у дизайнерських сонцезахисних окулярах на пів обличчя, які вона ефектним рухом зсунула на ідеально вкладене волосся.

Навіть крізь напівтемряву кабінету було видно, що вона модель: кожна її поза, кожен рух були вивірені до міліметра.

Вона окинула мій таємничий кабінет зі свічками зверхнім, нудьгуючим поглядом, затрималася на бідній Елі, яка тремтячими руками пропонувала їй «амулет вірності», і скривила свої пухкі, ідеально нафарбовані губи.

Вероніка явно вважала все це дешевим балаганом для дурнів.

І гадки не мала, що цей «балаган» за кілька хвилин розіб’є її життя на атоми, бо рудий Мишко в моєму навушнику вже почав зачитувати перші гарячі факти з її німецької біографії…

— Мені потрібно, щоб ви зробили дещо... повне підпорядкування. Прив’язали його до мене назавжди, — її голос звучав капризно, але абсолютно впевнено.

З цими словами Вероніка ефектним жестом дістала зі своєї дизайнерської сумочки фотографію Андрія й поклала її на чорний оксамитовий стіл. Поруч із глянцевим знімком із глухим стуком ліг масивний чоловічий годинник.

Я опустила погляд.

Годинник був шалено дорогий. Не новий, зі слідами носіння, але неймовірно стильний — із тих статусних речей, які купують один раз і на все життя.

Я повільно витягнула руку з-під столу, збираючись зробити свій звичний пафосний жест, і ледь торкнулася кінчиком пальця металевого корпусу.

І тут мене ніби струмом ударило.

Організм зреагував швидше за мозок — я майже миттєво відсмикнула руку назад, важко вдихнувши повітря.

Вероніка здивовано підняла свої ідеально вищипані брови, уважно спостерігаючи за моєю реакцією.

Я миттєво згадала, що взагалі-то студентка театрального, і судомно ввімкнула режим містики.

Повільно мазнула рукою перед її обличчям і опустила голос до напівшепоту:

— Пані Зара бачить... Тшш... Не порушуйте тишу предків...

У мікронавушнику десь далеко, крізь білий шум, пробивався голос Мишка:

— Майська, ти чого зависла? Я тут пробив її штрафи в Берліні... Злато, прийом!

Але я його майже не чула.

Мозок просто вимкнув усе зайве.

Годинник був теплий.

Ні. Не просто теплий після сумки чи чужої руки.

Він був гарячий.

Наче його зняли буквально хвилину тому.

Це було... максимально дивно.

«Мда, Злато, ти точно божеволієш», — нервово промайнуло в голові.

Ну не може механічний годинник так довго тримати людське тепло.

Навіть шкіряний ремінець випромінював якийсь дивний, майже живий жар.

Я майже повністю забула про жінку навпроти.

Пересилюючи внутрішній голос, який волав: «Біжи!», я знову взяла годинник у руки.

Пальці вже не тремтіли.

Вони ніби вбирали це тепло.

Я повільно крутила годинник у руках, розглядаючи тильний бік корпусу під каламутним світлом свічок.

На металевій кришці колись був підпис.

Точніше — якесь пам’ятне гравіювання.

Але його хтось дуже ретельно, майже агресивно стер і зашліфував, залишивши лише ледь помітні контури колишніх літер.

Я різко поклала годинник убік і з глухим шелестом кинула на стіл карти Таро.

— Зачекайте... — прошепотіла я, вдивляючись у розклад.

І тут карти лягли так, що мої акторські навички остаточно дали збій, поступившись місцем чистому, первісному страху.

Інтуїція, про яку завжди говорила тітка Роза, спалахнула десь усередині тривожною червоною загравою.

«Скільки ж у вас болю...» — злякано подумала я, дивлячись на Вероніку.

Що за темне, гнітюче марево стояло за цією красивою картинкою?

Що це, в біса, таке?..

— Що там? Що ви побачили? — нервово запитала модель, намагаючись зазирнути в карти крізь свої сонцезахисні окуляри.

Я судомно змішала карти докупи, порушуючи всі правила езотеричного етикету, аби тільки сховати від себе цей розклад.

А потім поглянула на неї просто крізь свої моторошні чорні лінзи.

— Віддайте годинник. Не беріть його більше. Заберіть назад і більше ніколи не торкайтеся, — глухо, але надто твердо для шарлатанки сказала я.

Після цього я різко підхопилася з місця й почала хаотично розставляти навколо сушені трави, запалювати нові благовоння та ароматичні палички.

Мені терміново треба було сховатися за звичною димовою завісою.

Очистити простір.

І просто прийти до тями.

Бо серце калатало так сильно, ніби ось-ось вискочить із грудей.

Вероніка Кац, явно ображена моєю реакцією й відмовою робити приворот, зверхньо хмикнула, забрала свій годинник і фотографію, а потім ефектно вилетіла з кабінету, грюкнувши дверима.

У кімнаті запала тиша, яку порушувало лише тихе потріскування свічок.

Великий крук Мун під стелею й кіт Мар, що дрімав неподалік, якось дивно заворушилися, ніби теж відчули цей короткий збій у реальності.

Але я майже не реагувала на них.

Безсило опустившись на стілець, я сховала обличчя в долонях, ледь не зсунувши чорну перуку.

«Я реально божеволію...» — панічно стукало у скронях.

«Догралася ти, Злато...»

Вона знайде когось іншого...

Ця думка раптом чітко й холодно засіла в моїй голові.

Вероніка Кац не відмовиться від своєї ідеї. Якщо пані Зара не схотіла робити приворот, модель просто піде до іншої «відьми».

І це було погано.

Зовсім не через гроші, які, щоправда, зараз текли крізь пальці, а через той чортів годинник.

Він був занадто теплий.

А стерте гравіювання натякало на якусь дуже погану історію.

Навколо Сікорського явно пахло смаженим.

Я ще не встигла нормально оговтатися після цього дивного сеансу, змити полуничний сироп із пальців чи хоча б просто спокійно видихнути, як важка оксамитова штора мого кабінету різко смикнулася.