Розділ 1

Весна. Травень. Пташки над головою заливаються так шалено, ніби пророкують мені якесь неймовірне, казкове майбутнє. Ну... принаймні я дуже сильно на це сподіваюся.

​Сьогодні мені стукнув двадцять один. Знаменна дата, повноліття за всіма голлівудськими мірками! Щоправда, список людей, які згадали про моє існування й надіслали смс, виявився коротшим, ніж список покупок для холостяка. Але що поробиш? Прізвище в мене Майська, а в народі кажуть: «Хто в травні народився — той буде весь вік маятися». Схоже, народна мудрість вирішила відігратися на мені з перших же хвилин мого нового особистого року.

​Я пришвидшила крок, намагаючись прогнати легку меланхолію.

— Ну й ладно, — буркнула я собі під ніс. — Сама влаштую собі свято.

​На честь дня народження я вирішила шиканути й купити велетенське полуничне морозиво в хрусткому рожку — мою найбільшу слабкість у цьому світі.

​Я відійшла від кіоску, тримаючи в руках цей шедевр кондитерського мистецтва. Перший кусь мав стати тріумфальним. Я вже майже заплющила очі від передчуття полуничного блаженства, як раптом світ навколо вирішив, що драма мені пасує більше.

​З-за рогу на шаленій швидкості вилетіло воно. Скажене щось на електросамокаті. Усе відбулося за частку секунди:

​Удар: двоколісний кошмар зачіпає мене по дотичній.

​Політ: морозиво за всіма канонами фізики, гравітації та чистої людської підлості робить витончене сальто в повітрі.

​Приземлення: яскраво-рожева полунична маса з розгону ляпає просто по центру моєї нової білої сукні, яку я, між іншим, прасувала майже сорок хвилин.

​Сам винуватець катастрофи — якесь підліткове непорозуміння в капюшоні — навіть не подумав загальмувати. Він просто помчав далі, зникаючи в променях лагідного травневого сонця, навіть не крикнувши банального «вибачте».

​А я залишилася сидіти просто на дупі посеред тротуару, потираючи забитий поперек, із гострим болем у нозі та велетенською рожевою плямою на грудях, яка робила мене схожою на рок-зірку після особливо невдалого концерту.

— Чудовий, просто фантастичний початок дня, Злато, — просичала я, дивлячись на танучі залишки ріжка на асфальті. — Просто магічний.

​У цей самий момент у кишені моїх джинсів завібрував телефон. На екрані спалахнуло ім’я: «Мишко».

— Пані, вам зручно так сидіти? — запитав раптом чийсь приємний, оксамитовий голос просто над моєю головою.

Я навіть не підняла очей. Мені було не до світських розмов.

— Та просто супер, — огризнулася я, розглядаючи масштаби руйнувань на сукні. — Засмагаю тут, сиджу. Що, не видно? Повні штани щастя, ще й полуничного.

Блін, а нога таки пече... Певно, я добряче подряпалася об асфальт, коли летіла. Сподіваюся, я не помру від втрати крові просто на цьому тротуарі на очах у всього міста? Це було б занадто драматично навіть для студентки театрального.

— Я нормально! — голосніше буркнула я, намагаючись підвестися самостійно.

У цей час телефон у кишені продовжував настирливо, просто скажено дзвонити, вібруючи так, ніби від цього залежала доля людства. Мишко явно не збирався здаватися.

— Вам допомогти? — знову запитав чоловік, і перед моїм носом з’явилася доглянута, міцна чоловіча долоня.

Я глибоко зітхнула, закинула голову й нарешті підняла погляд.

Ого...

Якщо цей день і був повним провалом, то конкретно в цю секунду всесвіт вирішив зробити мені невелику знижку.

Переді мною стояв високий кароокий блондин. Він посміхався так сліпуче й щиро, наче щойно втік зі зйомок реклами якогось дуже дорогого парфуму чи чоловічого глянцю.

— Дякую... — пробурмотіла я раптово захриплим голосом і таки прийняла його руку.

Він легко, одним рухом поставив мене на ноги. Я мимоволі скривилася й потерла забитий поперек, намагаючись триматися гідно попри повний хаос із полуничного сиропу й брудної білої сукні.

— А що, до речі, загрожує за замах на вбивство в публічному місці? — абсолютно серйозно запитала я, киваючи в бік, куди втік самокатник.

Чоловік тихо засміявся, оцінивши мій гумор, але відповів абсолютно чітко, без жодної заминки:

— Стаття 15 та стаття 115 Кримінального кодексу України. Замах на умисне вбивство. Якщо кваліфікувати це як хуліганство з особливим цинізмом, то можна організувати від семи до п’ятнадцяти років. Але треба опитати свідків.

Я здивовано підняла брову, розглядаючи свого рятівника вже з новим інтересом.

— Ви що, носите з собою Кримінальний кодекс замість ранкової преси?

— Ні... — чоловік усміхнувся ще ширше, і в його карих очах спалахнули бісики. — Просто я слідчий.

Ось це поворот.

— Ого. Ну, якби мене тут прибили цим самокатом, мені б нереально пощастило. Одразу цілий слідчий на місці злочину, навіть викликати нікого не треба.

— Я Максим, — представився він, простягаючи руку вже для знайомства.

— Я Злата. Дякую за допомогу, Максиме.

— Шкода вашого морозива, Злато... — він подивився на рожеву пляму на моїй сукні й щиро співчутливо похитав головою. — Слухайте, а давайте я вас пригощу новим? Тут за рогом є чудова кав’ярня.

Я підозріло примружила зелені очі:

— Навіщо це вам?

— Ну... як мінімум за те, що ви щойно врятували мене від паперової роботи, — пожартував Макс. — Якби той самокатник вас таки прибив, мені довелося б заводити справу, оглядати труп, писати сто тонн звітів замість обіду... Ой, ну й фантазія в мене, вибачте. То як щодо морозива?

Я посміхнулася. Хлопець був дійсно чарівним, і в будь-який інший день я б із радістю пішла з ним пити каву, але...

— Дякую, Максиме, але я дуже поспішаю. Наступного разу.

Телефон у моїй кишені знову настирливо задзвонив, виводячи мене з романтичного заціпеніння.

Мишко вже, здається, переходив на ультразвук. Мені треба було терміново бігти в салон, переодягатися…

— Дякую, Максиме, але я дуже поспішаю! Наступного разу! — поспіхом випалила я, обережно, але рішуче вивільняючи свою руку з його теплої долоні.

Чоловік, здавалося, хотів сказати щось іще — судячи з виразу обличчя, він явно збирався запропонувати каву або як мінімум обмінятися номерами телефонів, але я вже розверталася на підборах.