Розділ 18

 Зорян слово дотримав. Й вже наступного ранку біля будинку нас чекав хлопчина. Високий, мов юний ясень, він вражав міцною, але гнучкою поставою. Широкі плечі, сильні руки, кожен рух – сповнені впевненості.  

   Його обличчя - це різкі, чітко окреслені лінії вилиць, рішуча щелепа, що натякала на непохитність характеру. Темні очі, мов озера в горах, огортали всіх, хто наважувався вдивлятися у них, глибиною думок й блиском неспокійної пристрасті. Коротко підстрижене волосся підкорялося лише його власному порядку, додаючи вигляду хлопчачої зухвалості. 

   Його хода була ритмічна, як серцебиття - чітка, владна, але позбавлена зайвої напруженості. Здавалося, кожен крок цього хлопця був обдуманий та сповнений енергії, як у людини, яка знає свою мету і йде до неї попри усі перешкоди.

 Орися на нього дивиться із захватом. Єлисей з легесеньким відчуттям заздрощів. Лише Еміль ніяк не реагує, бо захопливо переписується з Оленою. Сам винуватець цих заворушень з інтересом розглядає мене.

- І? – виразно скошую на нього очі.

- Я повністю до ваших послуг, –  повідомляє він мені з радісною посмішкою.

Вичавлюю посмішку, прикіпивши до хлопця поглядом. Коли людина посміхається, то це ще не означає, що на душі у неї весело. Цей хлопчина чого тільки на собі не носить: їдючий біль, тягучий сум, терпку образу, парочку прокляття, якесь навіть замовляння. Сьорбнув хлопчина цього життя.

- Смілива пропозиція. Але я скористаюсь, –  задумливо киваю.

- Поїдемо моєю, –  махає він головою на свою Mitsubishi Pajero Sport.

Що це мене усі хочуть возити виключно на своїх авто?

- Що? Чого ми не можемо їхати моєю? – тут же встав в позу Єлисей.

Хлопчина тільки перевів погляд на мене.

- Я слабка жінка, –  тільки й зітхнула я.

  Бо бій «їду з Сашком сама», я програла. Орися нуділа. Єлисей шашкою махав. Короче, перехрестила й погодилася, що вони їдуть зі мною. Хоча, на чорта, не ясно.

   Тепер слухаю бубоніння парочки з заднього сидіння. Сашко, отримавши вказівку їхати в сторону Чернігова, зосередився на дорозі. Я, запросивши тишу, зосередилася на хлопцеві. Щось забрала, що можна було забрати тихо. Він лише декілька разів кинув на мене такий уважний погляд, але нічого не сказав. Та й питаннями, а куди, а чого, а навіщо не засипав. Щось уточнив, покивав і поїхав. Він навіть планів на плани не будував. Як то любив Зорян. З розмахом, з почуттями, з прискіпливістю хробака до яблуні, з душею скульптора, що відсікає зайве від каменю, щоб явити світові шедевр, аналізуючи кожну дрібницю, як той художник, що вимальовує кожну деталь, він творив план, немов створював цілий світ у мініатюрі, де кожна деталь мала своє значення, а кожний елемент був на своєму місці, утворюючи довершену гармонію. Щоправда, діяти він міг, як та буря, що дорвалася до соковитого саду…

   Й, коли я попросила звернути й ми ще довго блукали селами Чернігівщини, Сашко навіть не муркнув. Один лише Єлисей докопався, а чи я точно впевнена? Відповіла, що його я ж якось знайшла. Замовк.

  Той слід привів нас до невеличкого села, де час, здавалося, застиг у спокої старих хат та кривих парканів. Я раптом попросила зупинитися, відчуваючи, як у грудях напруження зросло до болю. Слід був чітким, мов напис на старому пергаменті, але поруч із ним віяло чимось темним, щільним, мов чорний дим. Ця темрява висіла в повітрі, клубочилася під ногами, наче її було забагато для такого малого місця.

- Щось не так? – насторожено уточнив Сашко.

Я не одразу відповіла. Очі повільно водили по силуетах будинків й вибоїнах дороги. Здавалося, тіні тут жили своїм життям.

-  Мені потрібно до он того будиночка, –  махнула я рукою на об’єкт мого інтересу.

- До чого треба бути готовим? – підібрався Сашко.

- Від будинку чути смерть, –  погризла я губу, оцінюючи свої відчуття.  

- Ясно! – і в руках хлопця матеріалізувався пістолет.

Хвацько.

- Я перевірю, –  вислизнув хлопець з машини. 

- Зачекайте, –  спинила я його. –  Невпевнена, але там може бути троє людей.

- Прийняв.

Й хлопець зник з-перед наших очей.

- Селено, він там? – ожила Орися.

- Ти тільки не роби нічого, добре? Він там, але він там не один. І там щось ще відбувається. Щось, що мені не подобається. Але я таке бачу вперше.

- А що означає в будинку чути смерть? – втрутився в розмову Єлисей.

- Що я чую смерть. І ще…біль, страждання, страх, зловтіху. Відголос якихось ритуалів. Чорноту, як наслідок від тих ритуалів. І ще я відчуваю щось потойбічне.

В молодих людей таки витягнулися лиця. Єлисей відчутно занервував. Орися просто ще не до кінця повірила. Але все, що я сказала справило на неї враження.

А далі ми сиділи й чекали на повернення Сашка. Той повернувся не так вже й швидко.

- В будинку нікого немає. Є троє молодиків в підвалі, –  прозвітував він. – І я не зрозумів, що саме вони там роблять, вони розмальовані, вбрані в усе чорне й там є мертва коза.