Розділ 16

 Гаряча ванна стала втіхою. Ну і ще я в собі сил не знайшла, щоб вилізти з води. Але вже треба було. Попереду чекала вечеря з дівчиною Еміля. Останній раз пірнула з головою під воду. Подумки попросила в долі звичайну дівчину й викреслити мене з розряду сильних. Я всього лише жінка й з суперсил в мене лише була здатність не надсилати вітальних листівок на Різдво та Пасху, а не оця вся вакханалія.

  З зітханнями все ж виповзаю з ванної. Все болить. Ох, копання, то не той вид спорту яким би я хотіла займатися. Посопівши над своєю долею, я натягую домашній одяг, заплітаю гриву в мокру косу й плетусь до молодої ватаги.

   Ні, я все-таки стара, бо о 9 вечора мені вже хочеться бути в ліжечку й не бачити людей. Хоча, людей мені не хочеться бачити й о 8 вечора й в обід, а особливо мені не хочеться їх бачити вранці. Люди - надмірно емоційні, та вони просто нестримні у своїх емоціях. Всі ці драми, емоційні істерики, емоційні зриви, емоційне збудження, емоційне вигорання, емоційні гойдалки - це нескінченна вистава, на яку я точно не купувала квиток. Люди наче хочуть, щоб їхній внутрішній шторм відчувався за кілометри, як землетрус з епіцентром прямо у твоїй голові.

  А я? Я лише хочу спокою. Ідеального, тихого спокою, де є тільки я, моє ліжко, книга, і чай, який більше гріє душу, ніж ті всі "розмови по душам". Але найгірше, це коли ти намагаєшся сховатися, зачиняєш двері, завішуєш штори, навіть вимикаєш телефон, а люди все одно знаходять тебе. А деякі навіть проникають через шпаринки, через найменші прогалини у твоїй обороні й діймають своїми жахами.

  Але ти мовчиш. А коли ти постійно стримуєш свої справжні емоції - це може привести до внутрішнього конфлікту та психологічних проблем. Бо ввічливість теж може бути формою насильства над собою.

  Зітхнула над своєю долею й почовгала на гомін. І у дверях вітальні я трішки стовбенію. Ем, коли ми так усі дружно говорили про дівчину Еміля, я щось собі уявляла якесь дівча, а не панночку десь так тридцяти рочків. Ну максимум очікувала побачити якусь потойбічну сутність. А скільки я не придивляюсь, переді мною просто жінка і нічого зайвого. І вона трішечки нервує, але майстерно те приховує. 

    Здається, Єлисей щось теж переживає цю несподіванку. Бо він просто тупить очима на панночку. Еміль нервує. Панночка теж уже хоче додому.  Видихаю. Й повільно просуваюсь до гурту.

- Усім вітання! – привертаю всю їхню увагу. – Я Селена. Просто знайома сім’ї.

- Олена, – представилася жінка. – Еміль про вас розповідав.

- Правда? – перевела я запитливий погляд на Еміля.

А той ну чисто по-хлоп’ячому знітився.

- Тільки хороше, – додала жінка.

- А от вас він тримав у таємниці, – посміхнулася я.

- Перепрошую, не люблю зайвої уваги, – зиркнула на мене пані.

- Розумію. Ви уже зі всіма познайомилися? – озираюсь я на компанію.

Орися виразно веде очима.

- Так, Еміль нас познайомив, – злегка скривилася жінка.

- Чудово! Тоді може вечеряти? – з надією перевела погляд на Еміля.

- А? Так! Можна.

Й ми усі, переживаючи відчуття певної незручності, приковиляли до столу.

- Ого! – видихнула Орися, – прямо звана вечеря.

Я теж трішки здивувалася, бо й справді на столі стояла купа наїдків.

Й вечеря розпочалася. Обмінялися думками про поточну реальність, про погоду, про смакоту на столі, любов до тварин. Це вже Орися з Оленою. Бо в Олени був кіт, а Орися сильно хотіла домашнього улюбленця. Єлисей в цім процесі участі не приймав, він взагалі якось випав з гурту. Сидів й щось в’яло водив виделкою по тарілці. Еміль нервував. Й чим більше відморожувався Єлисей, тим більше хвилювався Еміль.

- А скільки вам все ж років? – поправ усю чемність своїм запитанням Єлисей.

- Тридцять два, – спокійно відповіла Олена.  

- Когось потягнуло на мілф? – глузливо зиркнув він на Еміля.

- Я знав, що це погана затія, – підірвався з-за столу Еміль.

- А ти весь йолоп чи тільки частково? – зашипіла Орися до Єлисея, заїхавши тому ліктем під ребра.

- Єлисей, будьмо ввічливими, бо ще трішки твоєї в’їдливості і я злечу до заводських налаштувань, – з чарівною посмішкою повідомила я.

Погляд мій він не витримав і опустив очі.

- А хіба я не ввічливий? – фиркнув він, потираючи бік. – Просто запитав. А що? Це ж тренд. Усіх тягне на солоденьких матусь.

- Еміль?! – прохально звернулася я до хлопця. - Прости брата, у нього сьогодні був складний день. І він обов’язково пошкодує про все сказане. Єлисей? – повернулася я до хлопця. – Я дуже тебе прошу…Пожалій мене. Тиха і спокійна вечеря.

- Я буду мовчати, – запевнив він нас усіх.

Йому не повірили, але Еміль сів все ж за стіл.

- А у вас весело, – прокоментувала це все Олена.

- Угу! Прямо, як на дитячому святі, тільки дорослі усі. – кивнула я. – Іноді емоції збоять й ми можемо наговорити чи наробити всякого про що потім пошкодуємо. І шкодуємо ми про багато речей. А особливо жалкуємо, що не приділяли достатньої уваги своїм близьким, що не висловили найдорожчим людям свої почуття, що не сказали їм про свою любов та вдячність, що не цінували стосунки з рідними людьми, – обвела я поглядом Еміля з Єлисеєм. – Нагадайте через що ви пройшли. Освіжіть в пам’яті свої почуття…