Розділ 15

- Що? Чого? – стрепенувся Єлисей.

- Щось сильно схвилювало привида, – закусила я губу, намагаючись розібратися в тому хаосі почуттів.

- В сенсі? – кліпнув оченятами Єлисей.

- В прямому, – огризнулася я. – Орися?

- А? Уже готова, – підвелася вона з колін, запихаючи речі в наплічник.

- Поїхали.

- А куди? – запитав Єлисей.

- Наче це десь біля моста Патона…

- Тільки не кажи мені, що там теж кладовище?

- Я поки розгублена, – відмахнулася від питання Єлисея.

- Але ми їдемо до моста Патона? – уточнив він.

- А? Так! Нам туди.

- Триндець якийсь… – щось затято бубонів під ніс Єлисей.

- А чого ми туди їдемо? – й собі поцікавилася Орися.

- Бо Селена привида відчула, – потягнув мене за собою Єлисей.

- І що треба робити? – наздогнало здивоване питання від дівчини.

- Летіти, – зиркнув на дівчину Єлисей.

Біля машини він зупинився.

- Селено, може ти відпустиш мою руку?

- Та відпущу, – зітхнула я й відпустила його руку. Сіла в машину.

- Тільки не хапайся, коли я за кермом, – попросив Єлисей, проникливо заглядаючи мені в очі.

- Слухаюсь.

- В цьому «слухаюсь» є якийсь підступ? – нахмурився він.

- Ні, просто жити хочу й бажано довго і щасливо.

- А! Тоді ясно.

Й він озирнувшись рвучко рушив з місця.

- Селена, а що буде? – зосередилася Орися на мені.

- Цікаве питання. Спочатку зрозуміємо чого це привид має таке хвилювання. Потім розберемося, що робити далі.

- Це якийсь оптимістичний, але не допрацьований план, – фиркнула дівчина.

- А у нас тактика «спочатку вліземо, а потім розберемося», – позіхнула я й слідом потрусила головою.

- Це трохи утопічно… – гнула й далі свою лінію мала.

- У цьому тонкому світі є багато невідомих, тому кожен план стикаючись з реальністю зазнає змін.

- Я думала, що планування допомагає виявити потенційні перешкоди, – зітхнула з заднього сидіння Орися.

Й щось вона відразу нагадала мені про ще одного любителя спланувати план на план…

- Можливо, – навіть сперечатися не стала.

- Куди далі? – запитав Єлисей, коли почали спускатися до моста Патона.

- Знайди місце для паркування.

Тільки зиркнув на мене, посопів. Ще пару хвилин «янехаййого» і Єлисей припаркувався.

- Що далі? – повернувся він до мене.

З чудо-посмішкою простягнула йому долонь. Зітхнув, але вклав свою долонь.

Від емоцій привида, аж перекосило. Хух! Перестаралася я таки з вливанням в нього сил. Чого в нього взагалі так багато цих емоцій? Тепер він з хвилювання перейшов в стадію бідкання. Та де він? Це що якась каналізація?

- Ходімо, – вийшла я з машини.

- І мені теж іти? – пролунало від Орисі.

- Та пішли вже. Будеш в мене на очах, – продовжувати, що я капець, яка паранойна тітка й мені все здається, що як тільки я випущу її з очей так відразу всі лиха набіжать, я не стала.

Впевнено погребла в напрямку Дніпра.

- Куди ми біжимо? – сопів поряд Єлисей.

- Десь тут має бути привид… – заозиралася я на місці.

- Де? Тут? – й собі покрутився на місці Єлисей.

Зосередилася…й наче впала у колектор…А там, що привид міг забути? Ні! Я туди не полізу ні за які пряники. Але привид був безутішний. А я вже трохи псіхована.

- А ну гляньте, що тут за колектор? – попросила я молодь, щоб чимось зайнялися, а не сопіли в мене над вухом.

- Який колектор? – пирхнув Єлисей.

- Мене не чіпайте, – гримнула на Єлисея поглядом.

 Руку Єлисея я відпустила. Закрила очі. Зосередилася. Закрила очі.

   Й побачила на цьому місці хвойні ліси, густі й непролазні. Й річку в якій плюскається риба. Мисливці…рибалки…забудови…річка, тепер йде вздовж дороги…Вона стає місцем смерті. Вона притягує усіх охочих звести кінці з життям. Проклята річка. Історія століттями проноситься перед очима. Й річка Душогубиця опиняється тепер вже в колекторі під землею.

- Селено?! – стриже мене очима Єлисей.

- М-да! – видихаю я.

- Що?

- Це місце якесь закляте…Хоча й безтолкове…Колись тут протікала річка Душогубиця. І вздовж цього струмочка йшла дорога до однієї з найстаріших київських переправ…Хоча, з переправами нічого не змінилося, як і раніше, так і зараз це одна з нагальних потреб міста, – скривилася я.