Почутою інформацією я спантеличена. Ні, ну зрозуміло, людство живе довго та які тільки оригінальні способи не вигадувало у прагненні вічного життя. Які натхненники…вічне життя…та я тут інколи не знаю чим себе зайняти у п’ятницю ввечері, а вони замахуються на вічне…Чого ці люди просто не можуть жити й отримувати від життя задоволення? Нахіба вони вигадуються вкрай креативні способи занапастити все довкола? Бо руйнувати виходить легше чим побудувати щось нове? Поїхати дахом від зациклених страждань легше, аніж взяти відповідальність за своє життя й навести в ньому лад. І оте наївне-наївне очікування, що як тільки вони щось там отримають, так відразу феєрверки й божественне щастя на них зійде. А!!! Але це ж просто!!! Ти ж наче нічого не робиш, а усе маєш. Тільки ні в дідька вона так не працює. Цінується те, до чого докладаються зусилля. Особливо це стосується чоловіків, там один шлях, або розвиток, або деградація. У жінок все трішки по-іншому, бо багатий внутрішній світ жінки дає їй більше варіантів.
Затягнута в ці думки, як риба в сітку, я деякий час втикаю в телефон й до мене не відразу доходить, що то Зорян телефонує. Серце вмить прискорило біг, а руки спітніли. І на дзвінок я відповідаю.
- Привіт! – пестить слух рідний голос.
- Привіт! О, що з тобою сьогодні робили? – вловлюю кола у нього під очима і якийсь заморений вигляд. – Маєш вигляд, наче бився з безхатьками за миску супу.
- Та усе потроху, – відмахується він, а потім неохоче додає, – Іноді ця реабілітація важче гірської системи Гімалаїв. І почуваюсь після неї так, неначе застрелили, а я забув вмерти.
- І після таких жартів ти ще запитуєш чого мої нерви працюють з перебоями? – хмикнула у відповідь.
- Гей! Ніяких зазіхань на святе. Це в мене тут нерви, як клубок старої колючої проволоки, – розтягнув він губи в усмішці.
- Рада, що самокритика присутня у твоєму організмі, - дозволяю собі трохи поскалозубити.
- А я який радий, – закочує він очі. – А як твої справи? – й швиденько переводить розмову.
Так, тріщати про своє Зорян не любить, він воліє щось ділом довести, а не розповідати, як у нього пройшов день і які його труднощі спіткали.
- Намагаються познайомити себе з новими глибинами людського гріхопадіння, - тяжко зітхаю я.
- То як? – блиснули цікавістю його очі.
- Та приходять тут деяким ідеї космічної дурості…Знаєш цей баг, коли вродливі комплексують, розумні сумніваються, талановиті вигоряють й тільки в долбойобів відчуття власної неперевершеності.
- Це ж хто тебе так зачепив? – здивовано злетіла його брова вгору.
- Наслідки. І роздуми, як людство до такого докотилося. Знаєш, що було першою ознакою цивілізації?
- Писемність? Створення ремесла? Землеробство? – накидав він версій.
- Зрощене зламане стегно. Бо коли стегно зрослося, то це означає, що хтось мав потурбуватися про їжу, воду й безпеку постраждалого. Коли тварина ламає стегно, вона гине.
- Гм! Цікаві роздуми. Це професор тебе на них наштовхнув? – знишка кинув він питання.
- Ні, професор накидав інфи про амулет, але це анітрохи не наближає до того хто цей амулет начепив на дівчину.
- Погано. Ви з ним ще бачитимешся?
- З ким? З професором? – щось не втямила я того виразу невдоволення, яке брижами пробігло його обличчям.
- З професором, – процідив Зорян.
- Ну він ще обіцяв пошукати інформацію.
- А інфу вже зараз переслати не можна? Пошта, телефон, месенджери?
- Та все можна, але ж розповідає він цікаво, – задумливо глянула на нього.
- То професор сподобався? – вип’яв він нижню губу.
- Свою справу він знає.
- І розумний, і гожий…
- Тебе професор зацікавив? Можу дати контакти, – не витримала я тієї ходьби манівцями.
Й на його губах заграла ламка посмішка, ота з тих посмішок коли невідомо чого чекати.
- Вперше чую таке захоплення у твоєму голосі, – бурчить він.
- Тема виявилася цікавою. А він, на відміну від Марфи, просто спокійно розповідає, а не чекає від мене миттєвого зростання до рівня Супермена. Тобі відомо оце прикре відчуття, коли ти ніколи не виправдовуєш чужих очікувань?
- Угу…– невдоволено скривився він.
- Щоб розумів про що я, то одні з найстарших амулетів, що зберігаються в музеях є, браслет з бивнів мамонта й вкритий він складним та тонким різбленням, це неймовірно складна робота. За часів Трипільської культури популярність мали прикраси, виготовлені з зубів і кігтів ведмедя, кабана чи оленя. У давнину люди по-іншому сприймали світ: вони боялися сил природи, а дерева та тварин вважали своїми родичами. Деякі роди вважали своїм пращуром лисицю, вовка або ведмедя, і все, що було пов’язане з їхньою тваринною покровителькою, мало для них велике значення та слугувало оберегом.
- А цей амулет, що був на дівчині…
- Без експертизи напевне ніхто не скаже, але професор припускає, що судячи з різьблення, амулет епохи анімізму. Якщо коротко, то древні слов’яни вважали, що все має душу: дерева, птахи, звірі, каміння, річки.