Розділ 9

Старанно для Марфи демонструю на відео артефакт на грудях дівчини. Та вдивляється й кривить губи.

- То ви таке бачили раніше? – допитуюсь.

- Такого не бачила. Але з того, що ти описала, то виходить не дуже гарна картинка. Хоча нічого оригінального. Прагнення людства в усі часи стоять на трьох китах: секс, влада й віра в загробне життя.

- І?

- І, якщо ти кажеш, що цей артефакт витягує життя з дівчини, то воно комусь потрібне.

- Це цінне зауваження. А конкретніше?

- У когось знесло стріху, – буркнула відьма. – І якщо у нас таке є, то будуть проблеми.

- Хто б міг подумати…

- Ой, без цього свого…

- А як зняти цей артефакт?

- Дівчино, твої питання іноді складні, а іноді наївні. Складні слова пишуться з простих букв. Ти ж бачиш, як артефакт витягує її сили. Від’єднай його.

- Отак просто? – усім своїм організмом висловила я сумнів. 

- Чого це просто? Це колосальна робота, яка вимагає філігранного виконання, – спокійно заперечила Марфа.

- А він точно знімається? – розпачливо мовила я.

- А ти точно відьма? – навіть трішечки схилила голову жінка, щоб з більшим пафосом подзьобати мою печінку.

- Якщо я скажу ні, то вам все одно буде байдуже?

- Та де там? Розпереживаюсь, спати не буду…Зберись! Ну або можеш почекати, поки ця цяцька не вб’є дівчину.

- Я вас почула, – вицідила я. – Наберу згодом.

 Поскрипуючи зубами, відклала телефон. Нервово потерла обличчя. Так! Я себе недооцінюю. Раз Марфа така впевнена, що я це зроблю, то я це зроблю. Поглянула на дівчину й на ту «атомну цяцьку», яку я маю зняти.

   Слова відь…мудрої жінки про складне з простого щось таки впали мені в душу. Може, я справді все ускладнюю. Навіть у програмуванні є початковий код. А коли прикинути, що цей артефакт дуже-дуже старий, то навряд чи там плелася архіскладна конструкція. Просто треба зрозуміти її алгоритм.

- Селено, що ти робиш? – всвердлилося в мій мозок питання.

Перевела невдоволений погляд на хлопця, що сидів на підлозі склавши ноги по турецькі й в усі очі слідкував за моїми діями.

- Думаю.

- Це типу зв’язок з космосом встановлюєш? – влупив дурнувате питання Єлисей.

- Не шкреби мені мозок. Хочеш тут сидіти – сиди, але ні чичирк. Бо якщо ти мене ще раз зачепиш, клянусь не буде нічого хорошого. Щоб я не робила, ти мовчиш. Втямив?

- Я мовчу, – понуро покивав він макітрою.

- Сподіваюсь.

І я знову дивлюсь на той загадковий-загадковий артефакт. Він викликає емоції. Такий цікавий набір огиди, страху, небажання до нього торкатися. Та хто ж тебе таким придумав? Тамую усі ті свої почуття, видихаю, зосереджуюсь…Спочатку нічого не відбувається, я бачу все той же амулет з мереживом дивних вирізьблених закарлючок. А потім все розпочинаю бачити лінії, присоски, джгути…не знаю, як це назвати, але вони оплітають тіло дівчини і їх багато.

  Від зусиль, які я докладаю, щоб просто бачити це, мені стає жарко, а від їхньої кількості – млосно. Гризу губу. Витираю чоло. Й намагаюсь від’єднати проводок від тіла дівчини. І в мене нічого не виходить. Він надто тонкий та рухливий. А моя магія якась неповоротка. Сопу. Й пробую ще раз…і ще…На якомусь етапі своїх невдач, підриваюсь з місця й розпочинаю бігати кімнатою. Трохи психую.

  Єлисей сидить на кріслі й тільки проводжає мене поглядом. Й то добре, що мовчить. Так. І це теж пройде. Я з цим справлюсь. Гризу губу й свою душу, бо охоплює легенька паніка, щодо обсягу робіт, який я ще й розпочати не можу. Виходжу на новий виток психів. Дихаю! Опановую себе. Й знову приступаю. Пробую. Якось примудряюсь відчепити одну цю стрічку. Але зусиль пішло стільки, що піт лобом котиться. Мої дії все ще грубі й забирають багато сил. Проте, як це змінити я не знаю. Тож пробую знову й знову. Й цей чудовий артефакт мені дуже хочеться засунути в одне місце його творцю. Душу він вирішив витягнути…На чорта взагалі лізти в цей процес? Сопу й продовжую методично стрічку за стрічкою витягувати з дівчини. Я й уявити не могла, що це буде так важко. Що ця, по суті, монотонна робота, відбере стільки сил.

  Я втратила лік часу. Перед очима тільки скупі дії. Тепер в мене краще виходило підхоплювати цю бісову стрічку від’єднувати від дівчини, змотувати. Питання лише кількості. Їх багато. Проте, зняти з дівчини цю «смерть в перспективі» в мене вийде. Мені дуже цікаво ХТО їй його надів? О, мене надихала думка знайти того «розумника». І я працювала далі. З хірургічною точністю. Бо цей процес в чомусь нагадував якусь складну операцію. На останніх липучках я трималася чисто на впертості. Але домотавши ті стрічки я наважилася прийняти артефакт з грудей дівчини. Вся увага на дівчину. Її дихання спокійне, серцебиття рівне, навіть щічки порозовіли.

   Засовую цей артефакт в коробку й тільки тоді озираюсь. На дворі світло. В кріслі Єлисея немає. Озираюсь. Шукаю телефон й трохи гублюсь. Годинник показує 8 ранку. Тобто я над дівчиною просиділа десять годин?

 В голові пливе туман. Коли в кімнату влітає Єлисей, тільки й переводжу на нього очі.