Розділ 4

- Гм! –  буркнув під ніс Єлисей активно гортаючи в телефоні. – Це повний завал!

- Що саме? – позирила я на нього.

- Та площа цього кладовища трішки понад 70 га. Ніколи не думав, що ті кладовища такі великі. О, пишуть, що перші поховання тут відбулися в 1834 році. А до того де були кладовища? – перевів він на мене погляд.

- Яке цікаве запитання. Історія людських поховань така ж стара, як і саме людство. Культ предків, як основа пам’яті роду…

Й на цих словах Єлисей сіпнувся.

- Тільки не кажи мені, що тригер спрацював й тепер я до скону буду бачити тебе у своїх снах, – примружила я очі.

- Ні! Я в порядку, – поспішив відхреститися він.

- Ой, не заливай! Я все сподівалася, що свій ПТРС ти розбереш з психологом, а не зі мною. Пожалій мене!

- Я не хотів... – пискнув він.

- Оригінально ти з тим «не хотів» працюєш, – хмикнула я.

Але гиркатися з ним перестала, бо дотягнулася крізь затори до кладовища й зосередилася місією кудись приткнути машину. Тут було значно живіше, аніж на попередньому кладовищі. І відшукавши просвіт я втиснулася в те скромне місце.

- Акуратно виходь, – напутньо мовила до нього.

- А ти ще ближче б до нього притиснулася, то могла б і поріднитися, – єхидно кинув він.  

- Мені здається, що ти зараз хочеш сам припаркувати машину? – весело поцікавилася я.

Голову він висунув, озирнувся. Очікувано, що нових місць для паркування не з’явилося. Тяжко видихнув й вкрай обережно відчинив двері та вислизнув з машини.

- Отож! – буркнула я йому вслід.

   Дістала наплічник й вийшла з машини. Довкола метушилися люди. Хтось квіти продавав, хтось поспішав додому, а хтось на кладовище.  Неспішно підійшла до входу і…завмерла.    

   День поволі тягнувся до заходу сонця. Сонце все ще відбивалося від нагробків, прорізаючи тіні крізь гілля дерев. Й попри шум машин з дороги та тихі розмови людей за воротами, тут, на кладовищі, панувала зовсім інша атмосфера. Вона була наповнена моторошним спокоєм. Давніми трагедіями. Застарілим болем. Свіжими, невигойними стражданнями.

  Кладовище тиснуло…Всього було забагато. Відлуння минулого штормовими хвилями налітало на мою потріпану свідомість. Різні вірування…Там поховані представники усіх конфесій. Різні люди. Від жертв до катів. Кількість поховань вибиває з мене дух…тут не тисячі, не десятки тисяч…сотні тисяч…

- Селено? – потріпав мене за руку Єлисей.

- Що? – отямилася я.

Той тільки оченятами покліпав й нижню губу погриз.

- Переоцінила я своє бажання піти зараз на кладовище, – сперлася руками на коліна й видихнула я.

- Там щось є? – зашепотів він.

- Там надто багато чого є… – зітхнула я.

І нашу розмову перервала сирена. Усім організмом підскочила від того виття.

- Та щоб вас земля струсила! – злетіло з губ побажання.

- Сраний МіГ злетів, – прозвітував Єлисей відлипнувши від телефону.

- І на сьогодні ми згортаємо нашу рятувальну місію та їдемо додому, – прийняла я вольове рішення

- А привид? – покосився він чортзна-куди.

Знайшла поглядом привида. Той щось теж щасливцем не почувався. Й перейти межу та опинитися за огорожею кладовище не поспішав.

- Додому! – скомандувала я.

- Що оце все? І ми не підемо туди? – недовірливо насупився він.

- Підемо, але не сьогодні.

Й в його очах зріє збентеження. Розвертаюсь і йду до машини, а Єлисей бігцем мене доганяє.

- Що там? Що ти там бачила? – не відстає він від мене.

- Там смерть! Бо це кладовище…

- Так ми на кладовище і їхали, – розвів він руками. – То, чого ми йдемо?

- Що ти знаєш про це кладовище? – повернулася я до нього.

- Що там хоронять всіляких відомих людей, – скрив він писка.

- Не багато в тебе інформації. Скільки там поховань? – поставила я інше питання

І Єлисей сів в машину та поліз в телефон. А я озираючись на всі боки виїхала. Й навіть видихнула з полегшенням від’їхавши від кладовища.

- 180440, – назвав він цифру.

- Десь так і відчувалося. Надто строкато. Надто багато. Чим ще визначне кладовище?

- Перший київський некрополь, де ховали представників усіх віросповідань: православні, іудеї, католики, лютерани та інші, – слухняно читав він інформацію з інтернету.

- В кожного з них є свої обряди, – прикусила я губу, розмірковуючи, якби простіше пояснити те, що я почувала. – Більше того впродовж історичних епох ці обряди здійснювалися по-різному. В давнину тіло померлого зашивали в труп тотемної тварини, підвішували на дерево й чекали поки птахи перенесуть людину в царство мертвих. Ще до появи Русі, одним із найпоширеніших способів поховання було спалювання померлих та жертвоприношення. Скіфи ховали чоловіка разом з дружиною, бо вірили, що душа буде самотньою й не знайде спокою після смерті. Звичай поховання в землю та використання дерев'яних домовин, ймовірно, виник ще за часів трипільської культури, бо саме тоді був поширений культ землі…