Розділ 2

До вечора я потопала в обов'язках та сварках з братом. Мій пригнічений стан не пройшов повз родину, тож брат усе частіше й частіше робив набіги на мою квартиру. Сьогодні він мене теж потішив своєю увагою. З усіх сил намагалася імітувати здорову психіку та завантаженість роботою. І щось була така переконлива, що він потужно так зменшив мій звичний обсяг робіт. Непомірно здивувалася такій несподіваній турботі. Добив фразою, що мені треба більше з людьми бачити та спілкуватися, бо я зовсім здичавіла у своїй квартирі.

   Так, а нічого страшного, що мені тут навіть дуже подобалося дичавіти? Вислухала лекцію, як це неправильно, що я сиджу тут закрита. Чесно перелічила, що я дуже навіть спілкуюсь з людьми он Зорян, Еміль, Єлисей, Іринка, він і сім’я. Та рідна кровинка навіть не полінилася позагинати пальці на мій перелік і я впіймала лекцію, про важливість соціуму.    

     Гм! Щось моє кохання таки увігнало мене в глибоку тугу, бо вже й забула який мій братик буває «душніла». Але він прямо на білому коні в’їхав у парадні двері мого смутку…і смуток здивувався. Накрило потужною хвилею щиросердечного обурення. Бо сама знаю, коли мені треба соціум, а коли депресія. От зараз я готова до нової симпатичної депресульки. І, що отак все покинути? Хіба можна її таку гарненьку проігнорувати?  Братанчик підзарядив й розійшлися ми з ним з відчуттям взаємного невдоволення. Він стилем мого життя, я – його втручанням у моє особисте.

   Отож до близнюків я їхала переливаючись від емоцій, але дорогою усі свої почуття вдалося втрамбувати до прийнятних, щоб не лякати людей своєю неадекватністю. І в дім я шурую лишень з легесеньким роздратуванням. Своє роздратування й собі не можу пояснити. Може воно стосується того, що мене відвернули від сокових страждань вдома на ліжку чи слова брата мене зачепили більше, чим мені вважалося, чи я дико сумую й те поки не лікується? Тому я мовчу, тримаю в собі, чекаючи, поки все це пройде. Одні загадки чи пройде, чи може укоріниться в мені? Поки зрозуміло тільки одне, оцей важкий та чужий емоційний стан мене таки колись доконає. Ракети, шахеди, балістика, містика, розбите серце… нічого з цього переліку мого буденного не веде до щастя.

  Вечеряю з близнюками, вислухуючи, про їхні справи. По скупих відповідях підозрюю, що або справи йдуть не дуже, або їм зі мною ще незручніше аніж мені з ними. Дивно, але я розслабляюсь. Можливо, саме ця невизначеність і напруга створюють якийсь дивний спокій, або ж ці дві насуплених морди, які старанно вдають, що ніби все гаразд й повсякчас переглядаються один з одним. Й мені навіть хвилювання те зрозуміле, бо я, як Сатана, може і виконаю домовлене, але з якими наслідками то ще невідомо.

  Коли вечерю завершили, а чай допили й доїли тістечко обвела їх поглядом.

- Є якесь певне місце де ти відчуваєш, що щось є? – запитую Єлисея.

Той переглядається зі своїм братом й гулко ковтає.

- Зазвичай у моїй кімнаті.

- Ну тоді пішли.

- В кімнату? – безтолково перепитує Єлисей.

- Єлисей, не тупи, – м’якими нотами гарчання спиняю я його затурканість. – Йдемо туди де ти відчуваєш «щось».

- А можна я з вами? – встряє Еміль.

- Єлисей, а коли є Еміль, ти теж відчуваєш оте «щось»? – уточнюю у нього.

- Д-да! – порцеляновим балаболом киває він.

- Еміль, ти можеш бути з нами. Уже й мені цікаво що там тебе дістає, – шепочу про себе

І ми, всією бравою командою, ввалюємося в кімнату Єлисея. Кімната, як кімната. Нічого цікавого, окрім ідеального порядку. Гм!

   В Єлисея якась нездорова тяга до прибирання і це я вже бачила. Як тільки його щось непокоїть, то він береться за ганчірку. Ну з цих психів хоч профіт є - чистота.

   У кімнаті я нічого дивного чи потойбічного не бачу. І всідаюсь у крісло. Близнюки туляться на ліжку. Ну, як туляться? Ліжко з розряду два на два, але Єлисей нервується, а Еміль воліє бути якомога ближче до брата. Я зависаю в телефоні. А Еміль щось заспокійливого втокмачує в голову Єлисея. У найближчих дві години з кріслом я встигаю поріднитися. Еміль й собі залипає в планшеті. Один Єлисей сидить, як на голках. Я періодично оглядаю приміщення і Єлисея та знову грузну в телефоні.

   А потім відчуваю холод, який потягнув по ногах. Голову я підіймаю. І завмираю розглядаючи…привида? Привида у вигляді пузатого низенького чоловіка? Вбраного…в якусь ганчірку? Та бути такого не може?! Але сутність впевнено пливе до Єлисея й ніби намагається постукати його по нозі. Та, що за шолоплений витвір?

 І Єлисей підривається з місця.

- Зараз! Зараз! Оце знову. Я це відчуваю! – кричить він.

- Я тобі вірю! – киваю на його скажені очі. – Привида, я якось не очікувала побачити…

Й після моїх необачних слів розпочинається чисте божевілля. Єлисей розпочинає нервово озиратися й відмахуватися від привида. Еміль лупить на це оченятами, але з ліжка не злазить. Ошелешений привид розглядає хаотичні рухи Єлисея.

- Де він? Де він? Не підходь… – Єлисей схопив подушку й розпочав нею направо й наліво відбиватися.

   Рух рука-обличчя в мене якось автоматично вийшов. А далі понеслося. Єлисей завмер, а потім заволав, що це ВОНО його чіпало. Й розпочався забіг по кімнаті з вересками. Привид і собі заметався кімнатою. Еміль відчайдушно щось поривався сказати. Шапіто на виїзді відпочиває. Феєрія конвульсій, фестиваль пришелепкуватих емоцій, яскравий балаган безглуздих дій розігрувався перед моїми очима, як барвистий хаос на полотні божевільного художника. Кожен жест, кожне слово додавало нових фарб до цього шаленого видовища. Здавалося, що логіка давно відійшла на другий план, поступившись місцем безладу й імпульсивним діям. Залишилося дістати табличку «Допоможіть мене несе течія безглуздя». Та від нашої компанії й дідусь Фрейд би втік.