Розділ 1

 Пробудження не принесло ніякого полегшення. П’янкий жах ще котився жилами. Серце стукало в такт примарним кошмарам, що продовжували мучити навіть у тремтливому ранковому світлі. Здавалося, ніби тіні минулого навічно в’їлися в мою свідомість, не даючи спокою.

   Сіла, обійняла себе й спробувала опанувати усі ті різношерсті емоції, що гатили ногами у двері мого спокою. Ще раз пробіглася пережитим жахом і вичленила з нього головне. Єлисей. Потягнулася за телефоном. Єлисей відповів майже миттєво.

- Ало! – й в тому «ало» легко відбилися усі його очікування кінця світу.

- Зараз приїду, –  вицідила я слова.

   Але про  "зараз" — то я добряче загнула, бо руки ще зрадницьки тремтіли, а в голові було відчуття, наче там пробігся буревій. Почала з душу. Гарячі струмені води ніби змивали залишки напруги, але повністю її позбутися було неможливо.

  Потім був сніданок. Їжа — звичний ритуал, але сьогодні навіть він здавався механічним: жування, ковток кави, і знову повернення до думок, що не відпускали. Пережитий жах вже відійшов у тінь, став далеким, мов спогад, який не хочеться згадувати. Та замість нього всередині щось розцвітало — не тривога, а гнів. Справжній і такий гарячий, як пекло. Злість пробуджувалася в мені, як буря, що спочатку гойдає листя, а потім зносить усе на своєму шляху. Ця злість гасала моїми нервами, ніби мала якісь невідкладні справи. Вона не давала зосередитися, не дозволяла зупинитися й подумати, як діяти далі. Крутилося лишень гостре бажання це припинити…

    Мені знадобилося декілька дихальних вправ та заспокійливих технік перш ніж я все ж наважилася сісти за кермо. Благо вихідний й дика рань, машин на дорозі обмаль. Долетіла до будинку близнюків за лічені хвилини.

   Й мене зустрічали. От прямо на вулиці й зустрічали. Єлисей, з колами під очима, який вже й панди заздрять, сидів на спинці лавки та димів цигаркою, що той паровоз. А з дверей виглядав Еміль. Солодка парочка в зборі. І обоє дивляться на мене, як на прихід Сатани. В очах Єлисея провина. В очах Еміля хвилювання.

- В дім! – скомандувала я й посунула до дверей.

Еміль супився, переминаючи з ноги на ногу.

- Привіт, Емілю! Як справи? Як спалося? Бо мені от якось не дуже… – зупинилася біля нього й вивалила всі свої гостренькі, як гірчичка, емоції.

- А?! – той тільки водив очима з мене на Єлисея.

- А ще мені б кави, – задушевно мовила я.  

- А що сталося? – насторожився Еміль, нахиляючи голову, але його тон явно був ближчим до паніки, ніж до цікавості.

- Самій цікаво! – блиснула я щасливою посмішкою.

- Єлисей… – кинув Еміль стривожений погляд на брата.

- Я не знаю, як це відбувається, – огризнувся Єлисей.

- Чудно! Зараз і розберемося. Коли я тебе останній раз бачила, ти мав їсти жменьками пігулки й ходити до доброго лікаря в білому халаті. І то була хороша та робоча схема. То, що пішло не так?

- Я…я ходив, – з викликом на мене глянув Єлисей.

- Приб’ю заразу! – рикнула я, правильно зрозумівши, що вже ніхто нікуди не ходить.

- Селена, – вліз між мною і Єлисеєм нервовий Еміль.

Довелося заглянути в його бентежні очі.

- Мені от дуже цікаво й чим це ми такі зайняті, що закинули терапію? – перевела я погляд знову на Єлисея.

- Воно не допомагає!!! – заволав той.

- А що допомагає? – вгатила я й своє запитання.

- Не знаю!!! Не знаю!!! Але це все знову повернулося. Кожен день одне і теж!!! – нервово заломив руки Єлисей.

- Тому для того й треба ходити до лікаря та розбирати усі твої печальки.

- А якщо лікар не може допомогти? – стиха прошелестів Єлисей.

І сказ мій зійшов нанівець. А що користі репетувати на одного конкретного телепня та одного телебейка? Безперспективно!

- Еміль неси каву, – втомлено видихнула я.

Той навіть не ворухнувся й продовжив палити мене поглядом. Закотила очі, розвернулася й пішла на кухню. Моя совість мені дозволяла багато. Зокрема, влізти комусь і в душу, і в шафку. Прості та зрозумілі дії, остаточно погасили імпульс моєї злості.

   О, зі мною то останнім часом дуже часто. Прямо кожен день. Як тільки подумаю про Зоряна, то так і накриває. Усім. То сумом, то істерикою, то коханням. І ті муки я умію довести до досконалості. Для цього мені лише треба було ходити до нього в лікарню. Бачити його, чути його…і відчувати. Й розпач весь мій. За ним легенька депресія. Потім наївна надія. Й знову все по колу. Й тепер я потріпана життям, як старий пошарпаний песець наїжджаю на двох хлопаків в яких водяться ще більші таргани, аніж у мене. Ганьба і сором. Ти доросла людина. Розумна…сподіваюсь. Зберись, нещастя.

  І я зібралася. Собі зробила каву, близнюками чай.

- Так, а тепер детальніше чого це «воно» тобі не допомагає? – звернула я свій зір на хлопчину.

- Мені здається, що щось біля мене є, – ледь чутно прошелестів Єлисей.

- Це ще що за добрий ранок у колгоспі? – моргнула я на таке зізнання. – Що саме біля тебе є?