3

Минуло ще кілька років. Діти виросли та покинули її будинок. Вона залишилася сама. Без сил, без підтримки, без сенсу існування. Іноді повертаючись думками у минуле, але не шкодуючи про вибір, не бажаючи все змінити та принести свою жертву. Ні…

Всі відьми прокляті. Всі вони бруд, що потребує знищення. Ніхто не подасть їм ні хліба, ні ковтка чистої води. До них йдуть по допомогу і забувають одразу, отримавши ту. Кинувши у відповідь гроші, як кістку собаці – здохне чи ні, нікому ніякого діла. Перше навіть на краще.

Тому вона була рада, що хлопці і досі живі. Що вони просто люди. Що мати все так же дихає й ходить своїми ногами твердою землею. Це нічого, що нікому не відома ціна цих життів. Що жоден з них не оцінить і не скаже «спасибі» за те, що колись вона рятувала щоразу їх, жертвуючи власним життям, витрачаючи сік свого тіла, віддаючи здоров'я та вдачу. Головне її рід досі цілий, головне є ті, хто їх продовжить. Жертва у вигляді однієї її — то дрібниця. Така її доля, така вдача відьми, що не приняла свою Силу, що не оплатила ціну.

Тим і жила, тішачи себе виправданнями. Нікому не потрібна. Ніким не згадана. Тільки первістком. Тільки він іноді приходив, приносив свіжий хліб, чисту воду. Іноді навіть м'ясо та овочі, але надто рідко. Лише коли з'являвся сам у місті, а в решту часу мандрував світом.

Він був гарним, чудово співав та танцював. Людям він подобався за те, що ніс світло та тепло їхнім серцям. А вона його просто любила. Лише через те, що він існував. Любила сильніше, ніж будь-кого. Навіть сильніше самої себе. Тому і не було шансів…

***
На вулиці гавкали пси. Ніч була темною, ще не холодною, але вітер розмітав пил між домівками з якоюсь надмірною злістю. Вив у підворіттях, тряс віконниці, рвався в усі щілини і смикав тканини в будинках, чи то граючись, чи в спробі в них сховатися. Збиралась гроза.

Їй не спалося. Думок не було. Образів не було. Лише темна порожнеча перед очима. А сну ані краплі. Вона підвелася, спустила ноги донизу і так, зігнувшись у спині, сиділа. Чекала чогось.

Гроза їй подобалась. Буревій вона обожнювала. Навіть тепер, коли її старіюче тіло вже просто не змогло б витримати простояти під зливою і не злягти з лихоманкою, буйство стихій все ще її вражало. Як і в молодості, як і в дитинстві. Хотілося вийти надвір, розкинути руки та танцювати під дощем. І нехай вітер зриває шматки покриття з дахів, нехай піднімає сміття вгору, нехай плеще всім, чим можливо. Їй байдуже. Неймовірна міць у такі моменти рвалася з грудей немов вторячи природній стихії. Це було невимовно.

Але сьогодні відчуття були іншими. Чомусь серце стискалося в передчутті лиха. Руки трясло, ноги здавалися ватяними, а на плечах ніби завмер цілий світ своїм тягарем. Хотілося впасти і бути ним просто розчавленою. Але крім кількох синців та головного болю падіння на підлогу перед ліжком їй більше нічого й не дасть. Вона все це розуміла, все розуміла.

Стук по дверях, дуже слабкий, майже випадковий, привернув її увагу. Вона встала, щоб перевірити. Можливо це був просто вітер, який вирішив з нею пожартувати і кинув у старі дошки чийсь викинутий на смітник черевик. А може, ще щось, яка вже різниця, все одно нічого робити, їй не спиться. Чом би й не встати та не відчинити ці кляті двері.

Вона підвелася. Пішла, спираючись на костур, відкріпила завісу і смикнула ручку. І жах відразу позбавив її дихання. На мокрій землі лежав син.

Стиснуті пальці в кулак — ось що стукало. Не бачачи перед собою нічого, без сил його розглядати, вона кинулася затягувати тіло всередину. Він був надто важким і тягти було важко, ніби він чинив опір, ніби вчепився корінням у землею, не бажаючи зрушити з місця.

Вона скиглила як поранений звір, хрипіла від тяжкості сина і болю в спині, що хапала щомиті, хоча ту й не помічала. Замерзлі миттю пальці ледве стискалися, але вона продовжувала його тягнути за собою, поки остання частина довгого тіла не опинилася під старим укриттям. Вона зачинила двері і кинулась на підлогу. Син майже не дихав.

Стягнувши з нього верхній одяг, щоб оглянути тіло, вона жахнулася. Шия, груди і спина були вкриті малюнком прокляття, що забирало життя. Вона знала всі його візерунки, що ніби в’юнок розповзались під шкірою. Вона їх бачила раніше і в інших, кого їй приводили. Але тепер, не маючи ані сили, ані запасу власного життя, вона вже не могла допомогти. І часу когось шукати не було. Останні хвилини, йому залишалися хвилини до останнього видиху.

"Це не справедливо! Це не чесно! Так не може бути! За що?" — ревіло в її голові, поки тендітні руки водили по шкірі, що холодніла. «Ти обіцяв не залишати мене. Обіцяв, що не покинеш доки я жива. Обіцяв, що житимеш до останньої хвилини... А я... ти ж пам'ятаєш, що обіцяла тобі тоді я?»

Очі відьми вмить спорожніли. Безумство охопило її свідомість. Відчуття безвиході та відсутності вибору. Абсолютне, нічим не прикрите безсилля. Самотність та марність. Крик застряг в її горлі, вона захрипіла. Світ розвалювався прямо зараз, цієї миті, падав під ноги, розтікався калюжею бруду. Весь існуючий світ помирав перед нею... тої миті. Весь зміст існування зникав.

«А я… обіцяла піти, за тобою»

Відьма потяглася рукою до ножа, що лежав на столі, наче чекав її рішення. Провела по його вістрю пальцем, відкинула голову і подивилась у вже мокру від дощу стелю. По тій плямами розповзалася наскрізна волога, що створювала страшні малюнки. Наче чиєсь обличчя, скривившись у гордовитій гримасі, дивилося на неї зверху, насміхаючись.

Не стало сил ні на що. У голові промайнула порожня думка про те, як краще використати випадок, що підвернувся. А чи не виконати їй умову, віддавши жертвою первістка. Без емоцій, просто слова без очікувань, сумнівів та страху. Просто засіла в голові думка, яку підсадив ще того дня Тлумач знаків.

Він ще дихав, її син, першим роджений.

Все, що потрібно, — встромити ніж в серце, що ще б'ється, і жертва віддана.