2

Життя Майни не можна було назвати легким, але й назвати важким теж не можна було. Звичайне, в неї було саме звичайнісіньке життя відьми, народженої саме в той час, саме в тому брудному світі. Повне безвиході, болю, страждань, самотності та бажання здохнути. От тільки без можливості останнього. Усі відьми несли в своїй крові прокляття – їхнє життя не обірвати, доки Сила, що тече у їх жилах, сама не вирішить, що з них годі.

От тільки з Майною все було набагато складніше. Народившись відьмою, вона так і не увійшла повністю в свою силу. Слабка тілом, тендітна мов квітка, не здатна себе захистити, лише допомагати іншим собі в мінус. Та, що бачить, що знає, що вміє, та мало що може, коли це стосується її самої. Вона чекала, шукала шляхи, все сподівалася, що от-от і Сила прокинеться, але марно. Час ішов, життя спливало, тіло втрачало і без того мізерний запас витримки, а вона так і залишалася відьмою наполовину.

У черговий з днів, коли Майні здавалося, що вона вже не підніметься на ноги, її осяйнула думка звернутись за допомогою до Тлумачів. Дивних людей, наділених не менш дивною силою. Все, що вони могли — відповідати на запитання, трактуючи побачені знаки світу. Але лише чужі питання, лише одне питання від однієї людини. А тому їхня сила була пустою, безкорисною і для них самих, і для будь-кого, хто хотів би отримувати їхню допомогу на постійній основі. І звичайно ж, їм ставили найскладніші та єдино важливі питання, відповіді на які могли як врятувати, так і повністю зламати життя.

Вона розуміла, що стоїть на кону, якщо помилиться з порядком та значенням слів. Розуміла, що другого шансу не буде, і що можливо колись вона знов потребуватиме допомоги Тлумачів, але отримати її вже не зможе. Та все одно ризикнула.

— Мою Силу, як її віднайти? — промовила, переступивши поріг сірого храму.

Той, що відповідає усе своє життя на запитання, не очікував на таку його форму і навіть не зрозумів суті озвучених слів. Як відьма може питати про подібне? Як та, у чиїх жилах тече Сила від народження, може не знати у чому вона полягає. Про що вона взагалі думає, чому слабка, чому на колінах, чому ледве тримається… Але всі ці запитання залишаться без відповідей, адже вона не розповість, а він не дізнається, доки хтось не спитає.

І світ почав формувати свою відповідь. По небу пролетів білий голуб, але збитий камінням упав і стік кров'ю. З хиткого будинку вийшла стара, а в слід їй пролунав окрик: «Здохни, ти мені більше не мати». Дорогою проїхав віз, в якому кричала жінка, що билася в істериці: «Я тільки хотіла його зігріти. Це ж був мій первісток. Як я могла його вбити? Я його мати. Дозволь, дозволь мені піти за ним!» Але чоловік, що тримав ту за руки і плакав, щось шепотів і видно було, що заспокоював. Він не бажав її смерті.

— Оплати ціну! — пролунав голос Тлумача. — Принести жертву! Мати або первісток. Твоя Сила милосердна, вона дає тобі право вибору.

Якби Майна вже не стояла навколішки перед читачем знаків, то впала би. «Милосердна? Дає навіть вибір? Де? Де він його бачать? З чого їй вибирати?!»

Відчай охопив її серце, взяв у лабети, бризнув сльозами. Вона засміялася. Розплакалася. Затремтіла.

— Відмовляюсь! Я не прийму такої Сили, що вимагає від мене смерті моєї дитини.

— У тебе є можливість віддати їй матір, — нагадав Тлумач.

— Ти жартуєш? — загарчала відьма. — Ти забуваєш Закони. Дитина, що вбиває батьків, стає проклятою. Усі її діти, вся її кровна гілка не проживе й кілька років. Віддати матір, а по факту віддати всіх? І це вибір?! Сила мені його не лишає…

— Але підкоривши її своїй волі, хіба ти не зможеш скинути прокляття на інших? — Тлумач посміхався, єхидно і водночас майже ласкаво. Він знав багато, він чув відповіді тисяч, і він був одним із тих, хто наділений Силою. Звичайно ж, він знав Закони і знав, як їх оминати. Він міг припускати відповіді, навіть на ті питання, що не були задані. Але при цьому не знав, чи мали ті значення саме для цієї людини. А тому за відповідь їх не вважав.

— Можливо так, а може й ні. Я не можу ризикувати. І своє єдине питання мною використано. Дякую тобі, Тлумач, я піду.

Монети впали на дерев'яний низенький стіл і відьма, спираючись на нього, піднялася з підлоги. Нили коліна, боліла спина, голова паморочилася, у горлі комом застрягла образа. Все марно. Залишається мерзнути в злиднях, шукати укриття в підворіттях від винищення, і сподіватися, що клята відьмача кров не прокинеться в її дітях.

 — Не забувай відьма, ти сама поставила своє запитання. Ти спитала і світ відповів. Відлік почався. Сила чекатиме рішення.

— Відмовляюсь! — виплюнула вона слова з огидою.

— Шкода, та мені байдужий твій біль. Я лише відповідаю, лише попередив. Не я відчинив ці двері, не мені їх і зачиняти. Будь обережною зі своїми питаннями – ти знала правила.

— Дякую. Я все розумію. Я прийму покарання за свою відмову. Не хвилюйся за мене.

— Я й не хвилююся. Хай щастить, «хоча ти й не знаєш, що це таке», — подумав він про себе наостанок і відвернувся. Йому було неприємно дивитись на те, як колись сильна жінка, тепер зігнувшись ніби стара, покидала його будинок з обличчям людини, що втратила останню надію.

Вона йшла повільно, загрібаючи правою ногою, яка нила вже з десяток років, не перестаючи. Її тіло день за днем повільно руйнувалося, її розум слабшав, як і воля до життя. Натомість зростав страх, що навіть дійшовши до краю, вона не помре. Навіть не маючи їжі, навіть лежачи на холоді і нерухомо, навіть в пащі тварин, вона продовжуватиме жити доки голову не від'єднають від тіла. Поки не спопелять, не пошматують. Легка смерть їй не світить. Як і швидка. І не вбити себе, світ просто не дозволить. Хто-небудь та врятує, навіть якщо доведеться повернути з того світу. Хтось та втрутиться — дух чи людина, але завжди знайдеться цей злощасний хтось. Вже перевіряла неодноразово, вже намагалася, вже сподівалася. Марно…